Читати книгу - "Третій фронт"

— Пане Владюшо, і все ж таки у вас риторика сепаратиста!

— Може, і дії теж?

Пастор замовк. Прибіг Георгій. Здавався схвильованим.

— Усі говорять про напад на бункер! Загинуло кілька десятків нардепів. Пишуть, що вас викрадено! — Георгій дивився на Пастора. — Так само, як і пана Владюшу.

— Що з новинами? — спитав я, бо мене цікавило, що далі, а не що було.

— «Штірліца» поранили. Є відео, де він вибігає поранений із будинку. Ледь шкандибає. Але йому пощастило, бо поруч стояло авто з водієм. «Штірліц» викинув водія й поїхав геть. Іван Карпович стріляв услід, але «штірліц» зміг утекти.

— Це ненадовго, — кивнув я. — Але що по тих новинах, про які я казав? Щось дивне й незрозуміле! Кажи!

— Та, наче нічого вже такого…

— Кажи! — Я побачив, що Георгій у чомусь сумнівається.

— Ну, на всіляких помийницях пішла інформація про обстріл військової частини десь на Оклунківщині. Начебто її повністю знищили з російської території.

— Що! — аж скрикнув я.

— Але Генштаб спростував ці відомості!

— Генштаб бреше, як завжди. Текст новини мені, швидко! — гримнув я. Георгій побіг. Пастор недовірливо дивився на мене.

— Що трапилося?

— У мене дуже погані передчуття. Якщо я правильно все зрозумів, під загрозою одразу кілька областей на північному сході країни.

— Під загрозою? Що це значить? Там стоять війська, кордон прикритий!

— Удар буде з тилу.

— Що? З якого тилу? Знову якісь народні республіки?

— Ні, значно гірше. Але почекаймо, я не хочу лякати передчасно.

— Це ж ви не вигадуєте, пане Владюшо?

— Ви вже мені не довіряєте? — образився я.

Пастор замислився.

— Таки довіряю, — нарешті кивнув. Прибіг Георгій, дав мені роздрукований аркуш. Новина, в якій із посиланням на незрозумілі джерела розповідалося про повне знищення військової частини № 1437 десь на Оклунківщині.

— Лайно, — тихо сказав я. — Не думав, що вони підуть на це!

— На що? І хто вони? Що взагалі відбувається? — нервово спитав Пастор.

— Мовчуне, їдьмо на Оклунків! — наказав я. Майже миттєво машина зірвалася з місця.

— Поясніть! — крикнув Пастор.

— Поясню. По дорозі.

— Мені треба залишатися в Києві!

— Ні, ваше місце в Оклункові, треба організувати евакуацію й готуватися до гіршого.

— Пане Владюшо, не вказуйте, що мені робити і де! Поясніть, що відбувається!

— Ви чули про військову частину № 1437? — спитав я.

— Ні. Що це за частина?

— А про Північно-східну окрему групу військ? ПСОГВ?

— Про це щось чув. Так, коли навесні 2014 року ми збирали більш-менш боєздатні частини, — а таких було дуже мало, — серед них була і ця ПСОГВ. Тоді ми спрямували її на прикриття Харкова, і це допомогло нам утримати там ситуацію.

— Ви знаєте, чим займалася ПСОГВ?

— Ні. Я ще запитував, чому десь між двома областями, далеко від населених пунктів, ми тримаємо досить потужну військову частину, але ніхто так мені і не відповів. Там якийсь секретний режим, що залишився ще з часів СРСР. Знаєте, в армії дуже багато наказів, які колись забули скасувати. Чим займається ПСОГВ?

— Прикриває північно-східні області України.

— Від чого прикриває?

— Від Орди.

— Пане Владюшо, що за маячня?

— Чому ви не питали мене це саме, коли я розповідав про «Стаханова» чи «штірліца»? Хіба вони не маячня?

— Ну добре, що ще за Орда?

— Щоб розповідати про Орду, треба спочатку розповісти про Зону № 17. Чули про таку?

— Ні. Це колонія якась?

— Ні, це така просторова кишеня невідомої будови.

— Що за херня?

— Послухайте! — попросив я. — Не перебивайте. Так-от, Зона № 17. Це місце з особливою побудовою простору. Особливість, ось у чому. На мапі Зони немає. Є Оклунківська область України, яка межує з Росією. Якщо придивитися, можна помітити, що поблизу на сотню кілометрів з українського боку немає населених пунктів, натомість є великі лісові масиви. З російського боку населені пункти є. Але парадокс Зони в тому, що простір розгортається не з усіх боків однаково. Я розумію, звучить дивно, але майте трохи терпіння. Так-от, якщо їхати з боку Росії, все буде відповідати мапі. Ми проїдемо останні населені пункти, потім кордон, а потім уже наші ліси. Доріг там майже немає, але можна якось продертися й за день чи два бути вже в Оклункові. Начебто все просто. Але річ у тому, що якщо їхати з Оклункова, все буде інакше. Здолавши смугу лісів, опиняєшся в степах. Звичайних степах із численними ярками, порослими лісом, із джерельцями та озерами. Серед цих степів стоїть Застава — база ПСОГВ, а також півтора десятка башт-постів, які тримають під контролем вузький кількакілометровий перешийок між вигинами річки. Якщо переправитися, за нею знову будуть степи. Південніше почнуться болота й великі озера, порослі очеретом, північніше — високі пагорби. Тими степами можна їхати день-два-три, але до Росії ви так і не доїдете.

— Це як?

— Я ж кажу: особлива побудова простору. Я не можу пояснити з наукового погляду, але, здається, це наче накладення двох просторів.

Один — звичайний, той, що відповідає мапам. Він є, якщо йти з боку Росії. Але з нашого боку існує вхід у інший шар простору, не відображений на мапах. Не знаю, як так сталося, не знаю, це один вхід, чи існують інші, але так є.

Пастор замислився.

— Тобто якщо минути ПСОГВ і поїхати на схід, Росії там не буде?

— Ні. Будуть степи. Принаймні перші три-чотири дні.

— А потім?

— Що потім — невідомо, бо так далеко в Зону ще ніхто не заходив. Можливо, це єдина біла пляма на Землі.

— Зачекайте, але чому її досі не дослідили? Як таке могло статися? — спитав Пастор.

— Є кілька причин. Одна з них — степ за Заставою населений.

— Населений? Що це значить?

— Там живуть люди. Кочовики. Їх називають чорними, але антропологічно це європеоїди, хоча й зі значною домішкою монголоїдних рис.

— Звідки вони там узялися?

— Я думаю, вони жили там весь час.

— Зачекайте! Ви хочете сказати, що там живе цілий кочовий народ?

— Так.

— Посеред Європи, у двадцять першому столітті?

— Саме так. Причому не якесь там плем'я, а досить численний народ. Я думаю, кочовиків не менше мільйона.

— Слухайте, та це ж маячня! Як можна сховати мільйон людей, щоб про них ніхто не знав? Як? — обурився Пастор.

— У просторовій кишені. Вони живуть у своїх степах, судячи з усього, достатньо просторих, бо потрібні великі території, щоб прогодувати мільйон кочовиків. Можливо, ми б і не знали б про них, якби не цей вихід, який поєднує їхній світ, точніше, простір, із нашим.

— А ці