Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Кузя працював у цеху, де спершу виробляли шурупки й підшипники — одних багато, інших наполовину менше. Десять карбованців із зарплати Кузя відкладав, дев’яносто дев’ять приносив додому, де на нього чекали жінка й діти — останні постійно билися і сварилися, найгірше чублячись у дні його заробітку. Жінка, ховаючи гроші в халат, пропахлий котлетами, які шкварчали в жирі та в яких було більше розмоченої булки з часником, ніж м’яса, розпачливо голосила: «Краще би не приносив!» І Кузя, якому образа підступала до горла, де клекотіла, перетворюючись на злість, гарчав: «І не принесу, щоб ви здохли!»

Десять карбованців — усе, що залишалося Кузі для його інтимного життя, в яке він не допускав нікого: ні жінки, ні оболтусів, з яких не переставав дивуватися, що це його діти. Колись своїх батьків Кузя слухався, з братами і сестрами, яких мав багато і з яких двох уже не було, жив мирно, відмалечку допомагаючи в господарстві, де кожний із них, навіть найменшенький, мав коло чого поратися. Його мати працювала в колгоспі, заробляючи вісімнадцять карбованців на місяць, за які вмудрялася і їх доглянути, і господарство на собі тягти. Батько відійшов рано, Кузя його майже не пам’ятав. А в нього оболтуси, яких годуй не годуй, за холодну воду не візьмуться. Жодна потвора сміття не винесе, доки він з роботи не прийде і сам цього не зробить.

Жінка працювала пів дня прибиральницею і приносила тридцять два карбованці, інші пів дня смажачи свої тридцять два і його дев’яносто дев’ять карбованців у великій засмальцьованій пательні, від чого йому, який приходив надголодь, перепадало півтори котлети, які їв із хлібом, вимочуючи в рештках жиру під жадібними поглядами. Зірвавшись, витурював геть із кухні.

Так Кузя вирішив залишати десять карбованців й обла-штував продухвину для свого власного життя, яке збував із приятелями, такими самими горопахами, як він, а коли й ті набридали, усамітнювався, щоб ніхто не знайшов. Проте незбагненна сила, яку називали обов’язком, спостигала його в найвіддаленішому усамітненні, викурювала і гнала додому. «На біса мені усе це здалося?» — волав Кузя, а у відповідь підвивало відлуння.

Одного дня Кузина погроза справдилася — вперше, відколи працював у цеху й відколи взагалі працював, прийшов додому без грошей, які тоді називалися вже не карбованцями, а купонами і було їх незрівнянно більше, лише не виплачували. «Нема, — Кузя згірчено і злостиво вивернув кишені. — Дочекалися, засранці». Сини затихли. «Кузьо, де гроші?» — тихим голосом запитала жінка. «Кажу, немає, — повторив Кузя. — Комунізм настав: відтепер не платитимуть». — «Тебе з роботи звільнили?» — запитала ще тихіше. «Дурепа, — визвірився. — Комунізм — це значить: увихаєшся, а тобі дулю платять». — «Такого не може бути, Кузьо», — з її очей скотилася сльоза. «Не знаю, — буркнув Кузя примирливо. — Сказали: зарплата затримується».

Зарплата затрималася на довгі чотири роки і, може, й на довше — на п’ять і сім і хто знає ще скільки, уже не було й купонів, а гривні, проте Кузя покинув роботу і небагато втратив: цех невдовзі розвалився, услід за цехом розвалився завод, наче то Кузя підпирав його своїми міцними раменами.

Спершу Кузя брав зарплату шурупками. На прохідній вдавали, що не помічають його відстовбурчених кишень. Потім почав носити підшипники. «Три підшипники й баста — май совість», — застеріг охоронець. Відтоді Кузя щоразу брав жменю шурупок і три підшипники. Коли ринок переповнився, Кузя залишився без цього останнього заробітку. Лише Бог знає, що Кузя робив між тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомим роком і сьогоднішнім днем, в який він з ним познайомився на зупинці, віддалеки за містом, на трасі, що вела в невідомість, яку Ігор Богданович патетично охрестив щасливим майбутнім.

Вони дотримали слова, і надвечір’ям, коли останні батьки забрали своїх дітей, вернулись туди, де за парканом принишкли майданчики. Лазівок у металевій сітці не було, а хвіртка, до якої наближалися з усією можливою обережністю, була замкнена. «Якщо дірки немає, її треба зробити», — сказав Петя. «Ми подивовані твоєю мудрістю, Петику», — шпильнув Коля. «Петя в нас Соломон», — прогундосив Калістрат.

Напочатку Бог створив Рай, потім маленьку дірку, крізь яку туди можна було потрапити. Вони знайшли її, точніше, зробили — так, аби якнайменше впадала в очі. І щоразу, скільки туди навідувалися, а того ніхто їм не рахував, при покиданні ретельно, до наступного разу, маскували.

І була у Раю пісочниця, драбинка і соковита квітка з кольоровими дерев’яними пелюстками на металевій стеблині. Й оберталася вліво та вправо. І стояв павільйон, який, щоправда, не обертався, зате лави і земля підметені, а на стінах картинки на сюжети відомих казок. Упізнавши сіроманця, який займав козенят, сипонув йому в очі пісок. З іншого боку збирала гриби Червона Шапочка. Він і собі хотів зірвати якого-небудь мухомора, що в капелюшку і з крапочками, найяскравішого. Хотів повиривати траву, але вона не давалася — то був зачарований ліс. «Не рви траву, — проспівала, заховавшись з іншого боку, Ліля. — Трава жива». — «Хто то?» — стрепенувся він. «Мавка», — душився зі сміху Сакидон.

І вийшли вони на майданчик. І бавився він у піску. І побачив машину, синій автомобіль на червоних колесах, з жовтими крилами і зеленим дахом. Схопив кермо і примусив їх усіх сісти. І вони всі ледве вмістилися, тільки Коля і Калістрат стояли на приступках, тримаючись за дах. І за -вів він мотор. І поїхали вони, пиркаючи. І машина та теж була чарівна — все в садочку було. Бо могла вона рухатися в різних напрямках. І повезла вона їх усіх у дитинство, а звідти назад. І поклали вони вирушити кудись разом — туди, куди подаються влітку: на море. І їхали вони через північ та південь. З півночі та й на південь. «Це Вінниця. Це Кіровоград, а це Миколаїв». Прибули до Херсону, і хотіли там залишитися, але не залишилися, тільки поїли. Не шкодували нічого — ні борщу, ні котлет по-київськи, ні