Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

– Ми йдемо назад! – підхопила його під лікоть і потягла назад до сходів. – Ти хочеш померти? Ти тільки прийшов до тями! До чого геройствувати?! Я буду поруч, поки тобі не стане краще!

– Ні! – Зчепивши зуби, процідив Тайраш, знову зібравшись і рішуче рушивши на вулицю.

– У такому разі, Лайрелін полетить сама, – я зробила крок слідом.

А що мені лишалося? Не тягти ж його силоміць назад?! За всього бажання впоратися з цим упертюхом навіть у такому стані було вище моїх сил! А Лайрелін хоча б зможе підстрахувати Аргріма.

Підхопивши поїдений вогнем поділ сукні, я швидким кроком попрямувала на простору круглу площу, оточену живоплотом, злякавши своєю появою напівельфа, який, схоже, доглядав рослини.

– Стій! Шейлі! – Рашу, схоже, моя ідея не припала до душі, але я вже його не слухала.

Прикрила повіки і втягла свіже вечірнє повітря, відчуваючи нетерпіння, хвилювання дракониці. Її свідомість в одну мить заволоділа тілом, а наступної секунди вечірнє небо осяяв яскравий вогненний спалах. Жар охопив усе тіло. Але болю не було. Здавалося, що я сама стала полум'ям!

Лайрелін розправила крила і підняла морду вгору, випустивши стовп іскор. Потім, видавши низький призовний рик, плавно відірвалася від землі. Потоки повітря струменіли вздовж потужного драконячого тіла. У кожному її різкому русі було одне суцільне нетерпіння.

Крізь мірний палацовий шум драконів слух уловив здивовані вигуки, крики. І тільки зараз до мене дійшло, яку виставу ми зараз влаштували! Поява справжньої дракониці! Це ж немислимо!

Лайрелін склала крила і прямувала ближче до землі. Її погляд ковзав по здивованих та захоплених обличчях слуг, цілителів, драконів... Скільки ж глядачів тут зібралося?! І вона відверто красувалась перед ними.

– Шейлін! Ти колись почнеш слухати, що я тобі говорю?! – я впізнала голос Раша серед решти.

І ось у небо злетіли сотні сліпучих іскор, а за мить посеред площі вже готувався до зльоту величезний чорний дракон. І це викликало нову хвилю замилування.

Лайрелін змахнула крилами і рушила вгору, до неба, на якому спалахували перші зірки. І лише зараз я зрозуміла її нетерпіння. Їй хотілося... поділити небо з ним! З Аргрімом!

Низький рик пронизав повітря наче гуркіт грому. Тієї ж секунди дракониця заклала різкий віраж. Радість, захоплення, трепет, передчуття зустрічі... Всі ці почуття змішалися, наринули на мене в одну мить.

Аргрім опинився зовсім поряд. Один рух і вони вже летіли крило до крила. А потім їхні погляди зустрілися. Весь світ звузився до єдиного дракона. І мене затопило яскраве, приголомшливе почуття ейфорії, безмежного всепоглинаючого щастя...