Читати книгу - "Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)"

- Не треба тепер говорити, - попросив Гаррі, наляканий тим, як Дамблдор ковтає слова і ледве волочить ноги, - побережіть енергію, пане директоре... ми скоро звідси виберемося...

- Прохід крізь арку знову буде замурований... візьми мій ніж...

- Немає потреби, я подряпався на камінні, - заперечив Гаррі, - лише скажіть, де...

- Отут...

Гаррі потерся об каміння роздряпаною рукою - отримавши свою криваву пожертву, арка негайно проявилася. Вони перейшли зовнішню печеру, й Гаррі допоміг Дамблдорові зійти в крижану морську воду, що заповнювала розколину в скелі.

- Усе буде добре, пане директоре, - знову й знову примовляв Гаррі, стривожений Дамблдоровою мовчанкою ще більше, ніж його ослаблим голосом. - Уже недалечко... я зможу явити нас обох назад... не хвилюйтеся...

- Я й не хвилююся, Гаррі, - незважаючи на крижану воду, трохи впевненіше промовив Дамблдор. - Я ж з тобою.

- РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ -

Пронизана блискавкою вежа

Коли вони випливли під зоряне небо, Гаррі висадив Дамблдора на найближчий валун, а тоді поставив його на ноги. Мокрий і тремтячий, згинаючись під Дамблдоровою вагою, Гаррі, як ніколи в житті, зосередився на місці їхнього призначення - Гоґсміді. Заплющив очі, з усієї сили вчепився в Дамблдорову руку, а тоді ступив крок і відчув, як його жахливо стисло зусібіч.

Він зрозумів, що все вдалося, ще не розплющивши очей: зник запах солі й морський бриз. Вони з Дамблдором стояли в темряві, тремтячи й стікаючи водою, посеред Високої вулиці в Гоґсміді. На якусь жахливу мить Гаррі уявилося, що з-поза крамничок до них підкрадаються нові інферії, але він кліпнув і побачив, що ніде нічого не ворушиться; усе застигло в цілковитій темряві, яку трохи розсіювали кілька вуличних ліхтарів та вікна верхніх поверхів.

- Нам усе вдалося, пане професоре! - через силу прошепотів Гаррі; він раптом відчув пекучий біль у грудях. - Вдалося! Ми здобули горокракс!

Дамблдор біля нього похитнувся. Спочатку Гаррі було подумав, що Дамблдор не втримався на ногах після його ще не дуже вправного явлення, а тоді побачив директорове обличчя, ще блідіше у тьмяному світлі ліхтаря.

- Пане директоре, з вами все гаразд?

- Бувало й краще, - ледь чутно промовив Дамблдор, хоч кутики його вуст і сіпнулися в спробі усмішки. - Та юшка... не дуже корисна для здоров’я...

І на превеликий жах Гаррі Дамблдор повалився на землю.

- Пане директоре... усе гаразд, пане директоре, з вами все буде добре, не хвилюйтеся...

Гаррі у відчаї роззирнувся, шукаючи допомоги, проте навколо не було ні душі, і він подумав, що треба негайно доставити Дамблдора до шкільної лікарні.

- Треба добратися до школи... до мадам Помфрі...

- Ні, - заперечив Дамблдор. - Мені... потрібен професор Снейп... але я... далеко не зайду...

- Ясно... послухайте... я зараз постукаю в двері, знайду, де вас залишити... а тоді побіжу по мадам...

- Северус, - чітко вимовив Дамблдор. - Мені потрібен Северус...

- Добре, хай буде Северус... але я залишу вас на мить, щоб...

І тут Гаррі почув швидкі кроки. Його серце підскочило в грудях: хтось їх побачив, хтось знає, що їм потрібна допомога... він озирнувся й побачив мадам Розмерту, що поспішала до них темною вуличкою в пухнастих пантофлях і в шовковому халаті, розшитому драконами.

- Я бачила, як ви явилися, коли засувала у спальні штори! Ой, лишенько, я й не знала, що... а що з Албусом?

Важко дихаючи, вона спинилася й широко розплющеними очима дивилася на Дамблдора.

- Він поранений, - пояснив Гаррі. - Мадам Розмерто, чи не можна його залишити в «Трьох мітлах», поки я побіжу до школи по допомогу?

- Та як же ти побіжиш сам! Невже ти не розумієш... ти що, не бачив...

- Якщо ви допоможете мені його підтримати, - Гаррі її навіть не слухав, - то ми його заведемо в шинок...

- Що сталося? - стурбувався Дамблдор. - Розмерто, що таке?

- Та що ж... Чорна мітка, Албусе.

І вона вказала в небо над Гоґвортсом. Гаррі відчув, що від цих слів його охопив жах... він обернувся й поглянув туди.

Он він, висить у небі над школою: палаючий зелений череп з язиком-змією - мітка, що її залишали смертежери, коли вривалися в якусь будівлю... коли когось убивали...

- Коли вона з’явилася? - запитав Дамблдор і боляче стиснув Гаррі плече, зводячись на ноги.

- Та, мабуть, кілька хвилин тому, бо коли я випускала надвір кота, її ще не було, а коли піднялася нагору...

- Треба негайно повертатися в замок, - сказав Дамблдор. - Розмерто, - він ще трохи хитався, але вже цілком володів ситуацією, - нам потрібен транспорт... мітли...

- Є в мене штуки дві за шинквасом, - перелякано пробелькотіла вона. - Принести?..

- Ні, Гаррі сам принесе.

Гаррі негайно підняв чарівну паличку.

- Акціо Розмертині мітли.

Наступної секунди голосно грюкнули, відчиняючись, двері шинку - дві мітли вилетіли на вулицю й полинули до Гаррі. Біля нього вони різко загальмували й зависли, легенько здригаючись, на висоті його пояса.

- Розмерто, надішли повідомлення в міністерство, - розпорядився Дамблдор, сідаючи на мітлу. - Цілком можливо, що в самому Гоґвортсі ніхто ще не збагнув, що сталося... Гаррі, накинь плащ-невидимку.

Гаррі вийняв з кишені плащ і накинув його на себе перед тим, як осідлати мітлу; мадам Розмерта побігла у свій шинок, а Гаррі й Дамблдор відштовхнулися від землі і злетіли вгору. Вони мчали до замку, і Гаррі скоса поглядав на Дамблдора, готовий його підхопити, якщо той почне падати, але видовище Чорної мітки, здається, подіяло на Дамблдора, як збуджуючий засіб: він низько нахилився над мітлою, не зводячи очей з Мітки, його довжелезне сиве волосся й борода розвівалися за спиною в нічному повітрі. Гаррі теж подивився на череп, і в грудях у нього отруйною бульбашкою почав набухати страх, стискаючи легені й примушуючи забути про все пережите...

Як довго їх тут не було? Чи відвернулася вже фортуна від Рона, Герміони і Джіні? Невже це хтось із них став причиною, що над школою з’явилася Мітка? Чи, може, то був Невіл, чи Луна, чи якийсь інший учасник ДА? А якщо так... то це ж саме він звелів їм чатувати в коридорах, це він попросив їх повилазити з безпечних ліжок... невже на нього знову впаде