Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Ми довго валяємося в ліжку. Вставати зовсім не хочеться. Я витягуюся на простирадлах, хочу перевернутися, але вчасно гальмую. Роздратовано стогну, натягуючи ковдру.

— Що трапилося? — Дамір реагує блискавично, одразу ж підіймається на ліктях.

— Нічого, — бурчу, спираючись на спинку ліжка. — Просто хотіла лягти на живіт. А потім згадала, що найближчим часом мені так спати не можна.

— Нічого страшного. Кілька місяців — і знову буде можна все.

— Ага. Легко тобі говорити, тобі ні від чого не доводиться відмовлятися. Добре вам, чоловікам. Живете собі, як зазвичай, а потім оп — і дитину отримуєте. А мені — страждай, виношуй, відмовляйся від шкідливих смаколиків…

— Ти не особливо-то відмовляєшся.

Журить мене чоловік, а я жбурляю в нього подушкою. Не можна знущатися, коли я тут скаржуся. Мене пожаліти треба і втішити. Гад.

Хоча Алієв втішає. І жаліє теж. Притягує назад до себе, дозволяючи використовувати його руку замість подушки. Гладить мої плечі, шепоче різні приємності. У своєму стилі: стримано й мало, але все одно мені добре.

— Ох, — підбираюся. — Сподіваюся, це нічого, що ми з тобою…

— Ми одружені, упевнений, що це нічого, — серйозно киває Дамір, знущаючись з мене. — Твоя честь не постраждає, я подбаю.

— Гей! Я про інше. Адже мені потрібен спокій, лікар рекомендував не напружуватися. Я про це зовсім не подумала. Про такі речі вічно ти думаєш.

— Ти добре почуваєшся? — я киваю. — Ну й добре. Отже, усе нормально. Тим більше я говорив із лікарем. Жодної заборони на статеве життя не було. Тож…

— Що ти зробив?!

Я підскакую, у мене від збентеження палає вся шкіра. Від думки, що Дамір говорив із моїм лікарем про таке, я починаю задихатися. Навіщо він так вчинив?

Я злюся через усе одразу. Тема розмови — основна причина, звісно. Але чому чоловік узагалі говорив із кимось за моєю спиною? І хіба лікар може розповідати щось іншим людям?

Бісить усе й одразу. Я голосно дихаю, усім виглядом показуючи свою роздратованість. Намагаюся хоч якось приховати збентеження і незручність.

— Іди звідси, Алієв, — пирхаю, відвертаючись. Тягнуся за своїм одягом. — Ще з кимось поговори.

— Що знову не так, Еліно? — Дамір навіть не рухається. — Я турбуюся про здоров’я моєї дружини й нашої дитини. Тим паче, повір, твій лікар чудово все розуміє. Навряд чи ти раптом від пориву вітру завагітніла, так?

— Неважливо. Ти не повинен був говорити без мене про таке. І зі мною теж. Якби я хотіла, то сама б дізналася. Може, я так і зробила, га?

— Ти не дізнавалася.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що ти, Елю, про таке не питаєш.

Дамір тягне мене назад. Я намагаюся скинути його руку, вибратися, але, зрештою, усе одно опиняюся під чоловіком. Він нахиляється до мене, уважно зчитує будь-яку реакцію.

Я хочу відвернутися, але Дамір не дозволяє. Цілує, ловлячи мої губи в полон. І коли відчуття, подібно до солодкого сиропу, розливаються венами, то сперечатися хочеться не так сильно.

— Я нічого такого не запитував, — повільно вимовляє чоловік. — Чого ти злишся?

— Тому що… Неважливо.

— Тобі просто хотілося поскандалити?

— Іди до біса! Разом зі своєю проникливістю, Алієв. Тут тобі більше нічого не світить. Що ти так дивишся?

— Ти неймовірно гарненька, коли злишся.

Я пирхаю, щосили намагаюся стримати усмішку, але вона прорізається. Я здаюся, обіймаю чоловіка. Спалах роздратування за секунду випаровується.

Просто стукнуло в голову, а тепер зникло. Добре, що Дамір перестав дзеркалити всі мої нападки, як було раніше. Інакше ми б ніколи нормально не поговорили.

Ми вибираємося з ліжка, чоловік допомагає натягнути мені кофту. А зверху накидає теплий важкий плед. Швидко цілує, змушуючи проковтнути будь-які заперечення.

Відчуття, немов Алієв нарешті підібрав шифр до мене. І тепер нахабно ним користується, а я навіть нічого сказати проти не можу. Насправді його турбота шалено приємна. Підкуповує так, що я пробачаю чоловікові все погане, що було раніше.

Ми підіймаємося на палубу, я сильніше кутаюся в плед. Здійнявся вітер, похолодало. Я прикриваю очі, насолоджуюся тим, що відбувається, і тим, як м’язи тягне від втоми.

Дамір міцно стискає мою долоню, веде за собою на ніс яхти. Я здалеку вже бачу те саме, навіщо ми сюди приїхали. Дихання перехоплює.

Вау! Нічого собі!

І що ближче я підходжу, то сильніше мені подобається побачене. Заворожено дивлюся на мерехтливі зелені вогники, підходячи до краю яхти. Стискаю леєр.

З печери видніється сяйво, на стінах скель і під водою. Це вабить. Хочеться просто зараз вирушити й перевірити, що там відбувається. Ніби вхід в інший світ.

— Це особливий вид планктонів, — пояснює Дамір, обіймаючи мене зі спини. — Вони мешкають тільки в цьому місці.

Я не знаю, скільки ось так дивлюся на цю неймовірну красу. Ніколи такого не бачила. Сьогоднішній день наповнений різними враженнями, які я ніколи не забуду.