Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Почув кроки. Тихенько сховався. З-за верб виглянув Ілля.

— Іване Карповичу! Вас по всьому шпиталю шукають!

Я вийшов з-за кущів.

— Хто?

— Не знаю, але великий переполох. Уже патрулі до міста послали, якщо ви там.

— Зараз іду.

Я повернувся до шпиталю. До мене підбіг переляканий лікар Торопов.

— Іване Карповичу, дякувати Богу! Там до вас із контррозвідки прийшли, гніваються, де ви є.

— Тут я, тут.

Я пройшов до своєї палати. Біля неї стояло двоє солдатів із гвинтівками. Я підійшов до дверей але солдати мене перестріли.

— Чого тобі? — спитав один з солдатів.

— Га? — перепитав я, приклавши долоню до вуха.

— Куди преш? — гучно сказав другий солдат.

— Що? — Я повернув вухо до нього.

— Ой, та це ж Іван Карпович! — пізнав мене солдат і постукав у двері. З палати визирнув розлючений офіцер. Помітив мене і аж затнувся.

— Іване Карповичу?

— Пане капітане, з причини поранення погано чую! — гучно доповів я.

— Заходьте. — Офіцер махнув рукою на запрошення.

Я зайшов. Офіцерів у палаті було двоє. Молодший, який визирав, — капітан і старший — полковник. Дивилися на мене вороже.

— Сідайте, Іване Карповичу. — Вони вказали мені на ліжко. Самі сіли на табуретках навпроти. Уважно подивилися на мене.

— Дивно, Іване Карповичу, — посміхнувся полковник.

— Пане полковнику, з причини поранення погано чую! — знову гучно доповів я.

— Не можете, значить, чути. Дивно. Лікарі кажуть, що Іван Карпович поранений, що йому місяць треба лікуватися, а тут виявляється, що Іван Карпович бігає десь, що його застати неможливо.

Я подивився спочатку на полковника, потім на капітана. Зітнув плечима, вказав пальцем на вухо.

— Погано чую, ваша благородь. У голові шумить, а чутно погано. Снаряд поруч вибухнув, — пояснив я і показав руками, як снаряди вибухають.

Полковник скривився.

— Іване Карповичу, припиніть тут дурня клеїти! — суворо наказав він.

— Куди піти? — перепитав я.

Полковник підскочив і навис наді мною. Здоровий такий дядько.

— Ти думаєш, я повірю у цю дурню? Ні, не повірю! Бо занадто вже красиво ти все зробив! Це ж треба, дивовижний порятунок із полону! Німецькі війська розступилися, наче Червоне море перед жидами, щоби пропустити героя! І не одного героя, а ще й із врятованим офіцером! Більше того, полоненого з собою притягли! Ну хіба не герой? Та орден йому! Телеграма від государині! Зі штабу дивізії ціла делегація! Лікарі навколо бігають, догоджають! Ну хіба не чудово? Га?

Я дивився полковникові у рот, захоплено кивав і шанобливо всміхався.

— Чого ти киваєш? — крикнув полковник.

— Так точно, ваша благородь! — радісно відповів я.

Полковник знову скривився. Сів.

— Невже ти думаєш, Ваню, що тобі вдасться нас обдурити?

Я кивав і дивився на полковника невинними очима.

— Дарма ти так думаєш, Ваню, ох дарма. Перша твоя помилка — це те, що врятував ти того поручника. Це ж треба, з усіх офіцерів притягти якогось полячка! Хіба ми не знаємо, що ті ляхи тільки і мріють, як би повстати! Знаємо, Ваню, знаємо. І розуміємо, що Свенцицького того притяг ти не просто, а для розбудови польського підпілля. Німці ж обіцяють віддати полякам Варшаву, а ті дурники, наплювавши на слов’янське братерство, раді старатися!

— Так точно, ваша благородь! — Я аж підхопився і тут же поточився, наче мені запаморочилося. Ледь устояв і сів. — Вибачте, пане полковнику, паморочиться. Снаряд. Поруч. Як дасть! Аж полетів шкереберть!

— Ти, Ваню, думаєш, що хитрий. Що телеграма від государині або відомість твоя тебе захистить. Але ми, Ваню, тебе наскрізь бачимо. Розумієш?

Дивлюся, обережно посміхаюся, стенаю плечима.

— Якщо ти сподіваєшся, Ваню, у тилу відсидітися, то марно. Ми всі твої витівки знаємо. Так, арештувати тебе, провести процес і розстріляти ми зараз не можемо. Точніше, можемо, але не робитимемо цього, щоб не засмучувати государиню. Але ми знаємо, що ти, Ваню, ворог держави. І в тебе тільки один вихід: потрапити на передову і спокутувати провину кров’ю. Не вигаданими пригодами в тилу, де ти, мов якийсь хрінів Єруслан Лазарович, німців купами кладеш, а у справжньому бою, під кулеметами. Зрозумів?

Дивлюся я на полковника, показую, що трохи незручно мені, що не чую я голосу начальственого.

— А поки що, Ваню, будеш під охороною. Два солдати за тобою дивитимуться. Для сторонніх скажемо, що бережемо тебе від німецьких лазутчиків, а насправді — щоб не втік ти до своїх тевтонських хазяїв. З палати тобі виходити заборонено. Сиди тут і думай про те, що не треба з контррозвідкою в ігри грати. Бо ми тебе, Ваню, зламаємо. Через коліно, аж хруснеш. Зрозумів?

Посміхаюся, дивлюся в очі.

— Все ти зрозумів, Ваню. Бувай.

Пішли офіцери. Солдатів за дверима залишили.

— Невже справді німці вас убити хочуть? — спитав згодом лікар Торопов, який прийшов до мене.

— Не знаю, контррозвідці видніше.

— Вони вимагали, щоб я вас виписав. Але я наполіг, що ще мінімум тиждень. І начальник шпиталю мені вас виписувати заборонив.

— Чому це? — спитав я.

— А тому, Іване Карповичу, що ви наш оберіг. З постачанням же великі проблеми. Наступали — проблеми, відступали — проблеми, на місці стали — все одно проблеми. Але ж тепер у нас ви є!

— Не розумію, — здивувався я.

— Вам же государиня телеграму вітальну надіслала. Тепер наш начальник, коли треба щось із тилу видушити, згадує, що ви листи государині пишете і можете згадати про проблеми з постачанням. На щурів інтендантських це дуже діє, вмить усе знаходять і просять передати привіт славетному сищику. То начальник шпиталю наказав — кров з носа, а лікувати вас якомога довше.

— Лікуватися я згоден, — кивнув.

Розумів я, що надовго мене у спокої не залишать. Але хоч на деякий час. Думав, чого контррозвідка хоче досягти розмовами своїми. Чи не того, щоб не витримав я та спробував утекти? А там уже вб’ють, а як не вб’ють, то зрадником проголосять. І мене знищать, і половину грошей князя Ухтомського, які мені належали, заберуть. Заради цього і вся гра. Вони ж, мабуть, уже зраділи, що згинув Іван Карпович. Потім зраділи, що у полон здався. А тут повернувся я, зіпсував усі плани. Тепер знову треба було мене кудись подіти. Але хай