Читати книгу - "Битва королів"

— Атож,— сказав Пайсел,— а король...

— ...тринадцятирічний хлопчак. Від його імені говорю я.

— Щира правда. Королівський правиця... Але... ваша найлюб’язніша сестриця, наша королева-регентша, вона...

— ...завдала на свої милі білі плічка важкий тягар. І додавати їй клопоту я не збираюся. А ви? — Тиріон, схиливши голову набік, кинув на великого мейстра допитливий погляд.

Пайсел утупився у свою тарілку. Щось у Тиріонових різнобарвних очах — чорному й зеленому — змушувало людей ніяково щулитися, і Тиріон завжди цим користався.

— Ох,— пробурмотів старий собі в долоні.— Ви маєте рацію, мілорде, не сумніваюся. Як тактовно з вашого боку... позбавити її цього... тягаря.

— Ось такий я,— Тиріон повернувся до несмачної каші.— Тактовний. Зрештою, Серсі — моя люба рідна сестричка.

— А ще вона жінка,— сказав великий мейстер Пайсел.— Надзвичайна жінка, а все ж... нелегка це справа — забезпечувати потреби королівства, коли ти слабкої статі...

«О так, вона — слабка голубка, спитайте Едарда Старка».

— Мені приємно, що ви мене розумієте. Дякую вам за гостинність. Але нас чекає довгий день,— перекинувши ноги набік, Тиріон незграбно зліз із крісла.— Дуже прошу вас повідомити, коли ми отримаємо відповідь з Дорну.

— Яка скажете, мілорде.

— Повідомити лише мене...

— А... ну звісна річ,— Пайсел вчепився плямистою рукою в бороду, як потопельник хапається за мотузку. Від цього в Тиріона стало приємно на душі. «Перший»,— подумав він.

І подибав у нижній двір; короткі ноги повставали проти сходів. Сонце вже підбилося високо, й у замку все заворушилося. На мурах походжали вартові, а лицарі й солдати тренувалися з тупою зброєю в руках. Неподалік сидів на цямрині колодязя Брон. Повз нього неквапливо пройшли двійко гарненьких служниць, удвох несучи плетений кошик з очеретом, але перекупний меч навіть не глянув.

— Броне, щось ти мені не подобаєшся,— Тиріон указав на дівчат.— Перед тобою така мила картина, а ти дивишся на телепнів, що брязкають зброєю.

— У місті сотні борделів, де за обкусаний мідяк я куплю собі хоч яку піхву,— озвався Брон,— а от життя моє одного дня може залежати від того, чи добре я придивляюся до цих телепнів,— він підвівся.— Що це за хлопець у синьому картатому сюрко з трьома очима на щиті?

— Якийсь лицар-бурлака. Назвався Толадом. А що?

Брон відкинув з очей пасмо.

— Він тут найкращий. Але погляньте, він входить у ритм і щоразу, як атакує, завдає однакових ударів у тому самому порядку,— широко посміхнувся він.— Якщо зітнеться зі мною — тут йому й смерть.

— Він присягнув Джофрі, тож з тобою не зіткнеться.

Вони рушили через двір, причому Брон підганяв свою розмашисту ходу під Тиріонові дрібненькі крочки. Останнім часом перекупний меч мав, можна сказати, поважний вигляд. Чорний чуб він вимив і зачесав, щетину поголив, а на себе вдягнув чорний нагрудник командира міської варти. З плечей його струменів малиновий ланістерівський плащ, помережаний золотими долонями. Це Тиріон йому подарував, коли підвищив до капітана своєї особистої варти.

— Багато в нас сьогодні прохачів? — запитав Тиріон.

— Понад тридцять,— відповів Брон.— Переважно зі скаргами, і всі чогось хочуть, як завше. І ще ваша улюблениця...

— Приходила леді Танда? — застогнав Тиріон.

— Її паж. Вона знов запрошує вас на вечерю. Буде, каже, оленячий окіст, начинені гуси під шовковичним соусом і...

— ...її дочка,— кисло закінчив за нього Тиріон. З тої миті, як він приїхав у Червону фортецю, його переслідувала леді Танда, озброєна невичерпним арсеналом пирогів з міногами, диких вепрів і апетитних супів-пюре. Чогось вона забрала собі в голову, що куций лордійчук — найкраща пара для її дочки Лоліс — дебелої і простакуватої дівиці, про яку пліткували, що вона в свої тридцять три ще досі цнотлива.— Перекажи їй мої вибачення.

— Не любите гуски з начинкою? — недобре посміхнувся Брон.

— Може, ти і гуску з’їси, і дівицю пошлюбиш? А ліпше Шага.

— Шага радше з’їсть дівицю й пошлюбить гуску,— зауважив Брон.— До того ж Лоліс переважить його.

— І те правда,— визнав Тиріон, пірнаючи у тінь критої галереї між двох веж.— Кому ще я потрібен?

Перекупний меч посерйознішав.

— Лихвар з Браавоса привіз розцяцьковані папери й вимагає аудієнції у короля щодо сплати якоїсь позики.

— Джофрі хіба що до двадцятьох рахувати вміє. Відішліть лихваря до Мізинчика, він знатиме, як від нього відкараскатися. Далі?

— Лордійчук з Тризуба каже, що вояки вашого батька спалили його фортецю, зґвалтували його дружину й повбивали селян.

— А це називається війна,— сказав Тиріон. Він здогадувався, що це чин рук Грегора Клігана, або сера Ейморі Лорча, або того батькового ручного цапа з Когора.— А що йому треба від Джофрі?

— Селяни,— сказав Брон.— Він здолав довгу дорогу, щоб засвідчити свою відданість і вимолити компенсацію.

— Завтра знайду для нього час.

І справді цей лордійчук відданий, чи просто в розпачі, а з догідливого лорда приріччя може бути користь.

— Хай його оселять у зручну кімнату й подадуть гарячий обід. А ще пошли йому пару нових чобіт — гарних чобіт! — у подарунок від короля Джофрі.

Показний вияв щедрості ніколи не завадить.

Брон коротко кивнув.

— А ще прийшов великий гурт пекарів, різників і зеленярів — вимагають, щоб їх вислухали.

— Я ще минулого разу їм сказав — дати їм я нічого не можу.

На Королівський Причал харчі прибували тоненьким струмочком, і здебільшого тавровані для замку й гарнізону. На зелень, коренеплоди, борошно і фрукти ціни підскочили до небес, і Тиріон навіть думати не хотів, яке м’ясо кидають у казани в харчевнях на Блошиному Дні. Він сподівався — рибу. Бо і ріка, і море досі в їхніх руках... принаймні поки не приплив лорд Станіс.

— Їм потрібен захист. Учора вночі якогось пекаря засмажили у власній печі. Натовп кричав, що він забагато править за хліб.

— І це правда?

— Ну, він уже не відповість.

— Його не з’їли, ні?

— Такого я не чув.

— Наступного разу з’їдять,— похмуро мовив Тиріон.— Я забезпечую їм захист, який можу. Золоті плащі...

— Прохачі заявляють, що в натовпі були й золоті плащі,— сказав Брон.— І вимагають аудієнції у самого короля.

— От дурні! — Тиріон виставив їх з вибаченнями, а його племінник виставить батогами та списами. Його так і підмивало дозволити це... але ні, він не наважився. Рано чи пізно