Читати книгу - " Влад і Марія Цепеш. Повернення додому, Vit En"

Відбивши невеликі загони турків, Влад наказав жорстоко помститися за своїх людей, насадивши турецькі голови на кола.
Вранці султана Мехмеда розбудили, той потягнувся і врешті дав дозвіл слугу говорити.

—Ну, -закотив очі правитель. —Надіюсь це, щось термінове. Інакше я не розумію, чому я маю просинатися в таку рань.

—Повелителю, надійшли погані новини. Яхья бей і військо не встигли повернутися, князь..князь Влад їх вбив. І насадив їхні голови, тепер всі бачать нашу невдачу.

—Прокляття. -гримнув Мехмед і вдарив рукою об стіну. —Перша поразка за стільки років. Як таке може бути, я маю це бачити.

Приголомшливий султан, вийшов на терасу і глянув в даль. Перед його очима була жахлива картина. Тисячі червоних каштанів рівно лежали на землі, прямо на умовному кордоні. Мехмед закрив очі, і шумно видихнув.

—Головне що спадкоємці тут. Дівчата мені не потрібні, але хлопці. Міхей і Влад мають виховуватися тут.

—Вони вже прибули до Топкапи. Принц Радо їх привіз.

Султан мовчки кивнув і зайшов до своєї кімнати, обдумуючи, що тепер їм робити, доведеться зібрати більше хлопчиків, аби поновити армію.

Тим часом, Ілона і Міхей одночасно вийшли з сусідніх карет.

—Міхей. -крикнула Ілона, побачивши брата, на його руках була дитина.

–Ілоно.

Княжич хотів підійти ближче, до сестри, але стража його перехопила.

—Дайте нам поговорити, з братом, благаю. -сльозно взмолила дівчина Радо.

Принц пирхнув, і підняв брову.

—У вас є 5 хвилин. І не робіть дурниць.

—Дякую. -обережно промовила Ілона і підійшла до брата.

—Як ти? Як дівчинка?

—Марія, її звати Марія тепер. Вона добре почувається. А це, той хлопчик?

—Так, Влад.

—Ти дав йому ім'я?

—Так. -відказав Міхей, обійнявши брата.

—Ти чудовий брат.

—А ти - найкраща сестра. Нас везли окремо, швидшим шляхом, аби ніхто не знав про нас.

—Допоможи нам, Господи. Ці тирани вб'ють нас за першої ж можливості. -тихо проказала дівчина.

Маленький Влад насупився і надув бульку.

–Який він милий.

–Він схожий на нашого батька.

Ілона присіла поруч і заплакала.

–Нас розлучать тепер. Я чула, мене з Марією відправлять в якийсь дальній будиночок, раніше його використовували як будинок для тим часового перебування, коли султан приїжджав на полювання.

—Нас будуть тримати тут, Ілоно. -відвів очі Міхей. — В одному з будинків для послів. Батько колись розповідав мені про своє минуле, і його брата. -хлопчина покосив очі на дядька.

—Говоріть голосніше.

—Ми тобі не собаки. -жорстко відказав Міхей.

—Що ти сказав? Чи ти в своєму розумі, хлопча? -задав риторичне питання Радо.

—Вибачте. -відразу відказала Ілона, втрутившись в конфлікт, дівчина згадала ту сцену на ярмарку, коли бідного хлопчину стратили лишень за те, що він не хотів підкорюватися новим порядкам.

—Ваш час скінчився.

—Ще хвилинку, будь-ласка. -взявши брата за руку попросила Ілона.

—Треба було думати раніше, до того як грубити правій руці султана.

—Коли я стану князем, я накажу відрізати тобі твого носа, якого ти пхаєш не в свої справи. -крикнув Міхей.

—Як мені страшно. Повір, я зроблю все, аби ти не виріс. -їдко усміхнувся Радо, і махнув охоронцям рукою. Ті швидко сприйняли наказ і підійшли до них, забираючи Ілону.

—Бережи себе і Влада, -всхлипнула дівчина.

—Ти теж себе і дитину, сестра. Бережи Марійку. - на останок злегка посміхнувся Міхей.

Їх шляхи розійшлися. Чи побачаться вони ще? Наврядчи, їм не дозволять розмовляти одне з одним. Тут вони лишень діти злочинця і зрадника.

Міхей піджав губи, тепер вони були одні з братом. Але, він нікому недасть образити Влада, буде робити все, для них обох. Якщо доведеться, він піде на поступки і відверту брехню туркам.

Ілона мовчки плакала в кареті. Всю дорогу вона молилася, на вечір, їх нарешті привезли в якусь дику місцину.

—Виходь. -почувся суровий голос Радо.

Ілона обережно вийшла с дерев'яної, але злегка прикрашеної золотом карети.

—Будеш жити тут. Я буду платити слугам, і пам'ятай мою доброту, Ілона. Це тільки через твого батька, мого страшого брата. Інакше по турецьким традиціям я б уже мав би вбити тебе.

—А ви їдете?

—Так, я маю повертатися в палац. Султану Мехмеду треба буде моя допомога. За тобою будуть слідкувати слуги, і  навіть не думай обдурити мене, це може погано скінчитися.

—Я не самогубця.-опустивши червоні, заплакані очі проказала дівчина.

—Дуже на це сподіваюсь. - махнув головою Радо і сів на свого коричневого жеребця, повертаючи його в лісову даль.

"дякувати Господи, він поїхав. Нарешті ми будемо в безпеці, залишилося відправити вісточку Джакомо. " -промайнуло в думках княжни.

Служниця найнята Радо невнушала довіри. Вона була дивною, ніколи не розмовляла, але завжди виконувала всю потрібну роботу.

Ілона задумалася, чи не була вона німою?

—Мені набридло звертатися до тебе без ім'я. Назвись зараз же. -різко сказала дівчина. —І навіть не думай ігнорувати, це наказ.

Служниця мовчки опустила очі в підлогу.

—Ти ж чуєш мене, не можеш говорити? Тоді напиши. -протягнула чистий лист паперу Ілона.

Піджавши губи, дівчина повільно взяла перо і опустила його в чорнильницю.

"Нам заборонено розмовляти з вами. Я не хочу проблем, султано. "

Прочитавши цю коротку строку, Ілона спалахнула від гніву і зламала перо. Проклятий Радо, навіть людського спілкування тут немає.

Княжна закотила очі.

—Це буде наший невеличкий секрет. -з легкою надією на порозуміння Ілона протягнула тій перо поменьше.

"Пробачте, я не можу порушити наказ. Мене стратять." -відсунула бумагу служниця.

Ілона гнівно кинула папір в вогонь. Рівні рядки, виведені білими ручками, спалахнули синім полум'ям і за лічені хвилини від них не залишилось нічого, лишень сірий попіл.

—Хелена. Тобі підходить ім'я Хелена.

Почувши це слово, дівчина сіпнулась, і впустила тарілку.

—Значить Хелена. -злегка посміхнулася куточками вуст Ілона.