Читати книгу - "Спустошення"

головне, як слід поржати. Це дивовижна особливість психоінженерів — вони страшенно багато сміються вечорами. Цьому є наукове пояснення — за день у психіці накопичується велика кількість вільної енергії, і найкращий спосіб скинути її — це істеричний сміх. Іноді психоінженери обмінювалися піктограмами і смішними коментарями до них, що пістрявіли психоінженерною новомовою — і це вже був гумор люденів, гумор поза моїм розумінням — збагнути всю дотепність їхніх меседжів міг лише інший психоінженер. Опісля завершення роботи, замість того, щоб розійтися по кімнатах відпочивати, психоінженери розпочинали своє життя. Після тижня в Барибіно я погодився зі Славою, що, не рахуючи кальяну і їхньої фірмової гри в мафію, баня — третій обов’язковий елемент усіх психоінженерних тусовок. Вона одна була здатна зняти все напруження за день, вона відновлювала сили і попускала розум.

Вечорами ми мали зі Славою можливість спілкуватися між собою — я бачив, як той робить вечірню зарядку — зі зрозумілих причин він називав її «ґанджа-йогою» і не соромився запрошувати мене до практики. Мені подобався його настрій. Слава був таким же відчайдухом, як і я. За ці кілька днів я зміг зрозуміти його трохи краще ніж раніше. Аби підсолодити собі шлях до пробудження свідомості, Слава наповнював своє життя різними приємними атрибутами, як-от американські серіали зі сленговим перекладом, яскравий непальсько-трансерський одяг, напівлегальні курильні суміші і смачна їжа.

— До зустрічі, братуха, — сказав я на прощання Славі, вирушаючи далі в своє паломництво і ми обійнялися на прощання, як рідні. Крізь покритий сутінками моторошний ліс ми їхали назад у Пітер. Голова була ясною і приємно порожньою. Водій привіз мене на Московський вокзал, і час, який ще залишався перед поїздом, я провів у ресторані «Петропавловський», зробленому під салон початку двадцятого століття, де читав «Сутінки» Стефані Маєр, курив сигарети і запивав чорною кавою привокзальний чізкейк. Опісля шестиденної напруженої інтелектуальної праці я потребував чогось ненав’язливого, терапевтичного, як-от любовний роман про вампірів для старшокласниць.

Найпунктуальніший пасажир, він чекав на потяг на пероні з дорожньою сумкою між ногами і книгою популярної письменниці під пахвою, а коли поїзд подали на платформу, то забився на верхню полицю купе і зайняв свій розум сагою про вампірів, спостерігаючи, як поступово день перевалює у вечір, аж поки врешті не надходить час для сну.

У селі в лісах під Калугою він знайшов затишну садибу, надану одним із заможних друзів Гурова для проходження експерименту. Керівник місцевої групи, російська японка Ольга сприйняла Федора як інспектора, як чужого, що влазить в їх мікрокосмос, і її настрій випромінював явну ворожість, заражаючи нею інших. Робота йшла погано — спілкуватися було важко, наче між ним та учасниками експерименту стояла невидима перепона.

І тільки коли я, облишивши спроби розговорити психоінженерів, почав медитувати разом із усією групою, ситуація прояснилася. У групових медитаціях психоінженерів завжди виразно відчувався ефект групи. У сильній, енергетично «прокачаній» групі практика навіть найслабшого її члена починала підтягуватися до середнього рівня. Медитуючи разом із ними, я раптом зрозумів, що прокачаність цієї групи — це щось інше, ніж я зустрічав у Гімназії. Це вже була не група — це вже був організм. Попри зовнішню мовчазність, безслівний діалог між учасниками тут ішов такий же насичений, як і в Барибіно, тільки що відбувався на дуже тонкому рівні — якщо завгодно, це можна було б назвати телепатією, або прямою передачею змістів, однак щоб краще зрозуміти саму природу цього явища, у рапорті Карманову я вжив формулу «колективний суб’єкт».

На якийсь час мені стало страшно, що ж буде із цими людьми, коли закінчиться експеримент? Адже вони вже встигли зростися ледь не в одну особистість. Слава дуже оптимістично вважав, що ми готуємо уберменшів, здатних завоювати світ, а мені, навпаки, здалося, що тут зібралися люди, абсолютно не готові повертатися у соціум. Тут, у Калузі, в рамках психоінженерної практики уже виникла перша невеличка секта. Я навіть не припускав, що ми можемо згубити контроль над ходом експерименту, однак Калуга показала, що адміністративного впливу не достатньо, аби врегулювати всі можливі варіанти розвиту події — існував інший рівень, куди менеджмент не просочувався. Якщо я робив би ставки на групи, які ми можемо втратити, то під номером один ішла б Калуга. Група, яка приїхала сюди заради роботи над прагматичною розробницькою задачею, раптом почала вирішувати особисті екзистенційні проблеми з буттям, натомість як психоінженерні мови перетворилися лиш на привід залишатися разом, у спільному процесі.

Зрозумівши це як слід, я задумався, чи варто доповідати про ситуацію в Калузі Карманову. Чи мав я право руйнувати тонкий процес, завдяки якому вони, ці індивідуальності, могли дійти до межової лінії, за якою більше не буде страждань і лих земного існування? Разом із тим, якщо дозволити їхній самодіяльності поглиблюватися безконтрольно, скоро вся «Сома» може перетворитися на один великий психоінженерний монастир і замість того, щоб творити справи земні, вирішить гуртом входити у вузькі ворота небес.

Мабуть, уперше за весь час роботи в «Сомі» питання вертикалі заторкнуло Федора так глибоко. Що було там, далі, в глибині? Після потужної групової медитації Федір відчув: те далі було іншим, аніж він собі малював. Воно відсікало минуле, майбутнє, залишало лише крихку поверхню дня, за якою, здавалося, було щось таке, від чого нецікавими та кумедними ставали враз і амбітні плани Карманова, і цивілізаційні проекти Гурова, не кажучи вже за думки про форум і всяке інше відчуття обов’язку, що прив’язувало до цієї ефемерної плівки буття, схожої на веселкові переливи бензину на поверхні океанської безодні.

Потужне колективне поле ставало особливо помітним під вечір. Психоінженери самі, не змовляючись, приходили на вечерю, самі, інтуїтивно, без керівництва згори, координувалися, хто буде готувати їсти, хто — прибирати і мити посуд, користуючись мінімумом слів. Складалося враження, наче вони перейшли в інший режим існування, де не було потреби в зайвих фразах, а знання про те, що необхідно робити, пробуджувалося всередині саме собою. Як з’ясувалося під час невеличкого розслідування, майже всі учасники «калузького гуртка», як охрестив його Федір у рапорті, поза заняттями в пітерському відділенні Гімназії зустрічалися двічі на тиждень для власної медитативної практики — вони практикували якийсь різновид зосеред­ження, близький до традиції Дзоґчен. Розмовляючи з Олею, Федорові вдалося вселити у неї відчуття безпеки і переконати, що його мотиви виключно дружні, й піддавати їх дисциплінарним покаранням в нього наміру не було.

Федір склав детальне описання феноменології «групового суб’єкта», що сформувався в калуській групі, однак прямих вказівок на те, що група відхилилася від заданої траєкторії досліджень, вирішив уникнути.

* * *

Провівши опитування серед