Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Але потім вони переїхали до Бостона, і мама знайшла роботу в кав’ярні навпроти лікарні й зустріла доктора Майкла Антріма. Вони закохалися, і Джуліанна забула власну пораду. Вони стали родиною. Мали дім, постійний дім, який уже не мусили покинути. І були нарешті в безпеці.

Поки абсолютно випадковий наїзд не відправив Емі до лікарні, де медсестра на ім’я Софія побачила шрам на її грудях, рідкісну групу крові в картці та біляві корені, що пробивалися під темним волоссям.

І їхній безпечний світ вибухнув.

Тепер її біляві корені стали довшими, ніж колись були, довшими, ніж їм колись дозволяли відрости, Емі нахилила голову й запустила пальці у свої двоколірні пасма. Цього разу вона не перейматиметься їхнім затемненням. Вона дасть їм відрости; це буде частина її трансформації — назад у дівчинку, якою вона колись була, все ще їй не знайому. Щотижня вона поступатиметься трохи більше собою, трохи більше Емі, поки ця справжня дівчинка повністю не поверне свої права.

Більше не було жодної причини приховувати Лілі; всі тепер знали правду. Або її частину.

Повністю її не дізнається ніхто й ніколи.

Джуліанна зізналась у вбивствах Софії Суарес та Джеймса Крейтона. Вона мала небагатий вибір, крім як зізнатись; усі докази були на місці, у даних про її телефонний дзвінок до Крейтона, в якому вона обіцяла, що він нарешті проведе час зі своєю давно втраченою донькою Лілі. Він не переслідував їх до Ліхтарного озера. Його туди запросили.

Аналіз ДНК довів, що він був справжній батько Емі, але це означало лише, що то його сперма запліднила яйцеклітину. Він не бачив, як вона росла. Це Джуліанна годувала її, вдягала, співала їй. Це Джуліанна захищала її.

І саме вона зрештою пожертвувала собою заради неї. Джуліанна взяла провину за обидва вбивства на себе, тож Емі могла бути вільна, бо всі звинувачення проти неї були зняті. Адже Емі була просто жертва, викрадена дитина, яка за багато років так прив’язалася до своєї доглядальниці, що ця прив’язаність затьмарила її критичне судження. Вона любила свою маму; авжеж, вона принесе мамі пістолет. Звісно, вона брехатиме про смерть Джеймса Крейтона. Звісно, вона захищатиме Джуліанну.

«Як я вже захищала її раніше».

Вона подумала про потворний винаймлений будинок на Сміт-гілл-роуд, де вони жили з мамою та Брюсом, коли їй було вісім років. Згадала схил пагорба, що маячив за її вікном, і сморід сигаретного диму, що в’ївся в стіни. Вона згадала все це, аж до поплямованих шпалер у її маленькій спальні розміром з шафу. Вицвілі блакитні волошки. Вона згорталась калачиком у своєму ліжечку, слухаючи крики у маминій кімнаті, і стежила за тими квіточками на стіні, натикаючись пальчиком на дірку, де старі шпалери зяяли отвором. На щось гидотне й зелене. Під найгарнішою поверхнею завжди було щось потворне, що тільки й чекало нагоди себе показати. Скільки годин вона тупо дивилася на ці шпалери, прагнучи опинитися десь іще, слухаючи схлипування Джуліанни та глухий стукіт кулаків Брюса по маминому тілу? І слова, які він завжди використовував, щоб змусити Джуліанну коритися йому: «Якщо я програю, ти програєш. Якщо ти розкажеш їм, що я зробив, вони заберуть твою маленьку дівчинку».

Потім одного дня все це припинилося. Одного дня Емі більше не змогла витримувати цих криків. Це був день, коли вона нарешті знайшла в собі сміливість висковзнути зі своєї спальні, зайти до кухні й узяти з шухляди ніж. Коли ти в достатньому відчаї, то знаходиш сили встромити ніж у спину людини. Навіть якщо тобі лише вісім років.

Але ніж увійшов недостатньо глибоко, щоб убити Брюса, і лише розлютив його. Він завив від болю, розвернувся обличчям до неї, і в ту мить вона побачила навислу над собою не людину, а монстра, чия лють була тепер зосереджена на ній.

Вона згадала запах алкоголю в його подиху і руки, що зімкнулися в неї на горлі, коли він витискав з неї життя. А потім усе стало чорним, і вона більше нічого не пам’ятала. Вона не бачила, як Джуліанна схопила той ніж і почала встромляти в його тіло знову і знову.

Але вона пам’ятала, що побачила, коли її зір прояснився. Брюса, що лежав на підлозі з безтямними очима й бульканням замість дихання. І там була кров. Стільки крові!

— Іди до своєї кімнати, люба, — сказала її мама. — Зачини двері і не виходь, поки я не скажу. Усе буде чудово, обіцяю.

І згодом усе справді стало чудово. Емі пішла до своєї кімнати і чекала неначе вічність. Крізь зачинені двері вона чула звук, як щось тягнули, потім тупіт кроків на ґанку, після чого запала дуже довга тиша. Набагато пізніше в раковині потекла вода, загула й закрутилася пральна машина.

Коли нарешті мама сказала їй вийти, Брюса вже не було, а підлога в кухні була мокра й така чиста, що лінолеум аж блищав.

— Де він? — спитала вона.

— Він поїхав, — тільки й сказала її мама.

— Куди він поїхав?

— Це несуттєво, люба. Суттєво лише те, що він не скривдить нас знову. Але ти маєш пообіцяти мені, що не скажеш нікому, що сьогодні сталося. Це єдина можливість для нас бути в безпеці. Пообіцяй мені.

Емі пообіцяла.

За тиждень вони поїхали, лише вони вдвох. «Ми з тобою проти світу», — співали вони, коли їхали від тієї халупи. Емі так і не дізналась, що її мама зробила з тілом Брюса, і ніколи про це не питала. Можливо, зарила його десь у полі чи скинула в якийсь занедбаний колодязь. Джуліанна завжди добре продумувала деталі, вона безумовно позбулася його там, де його ніколи не знайдуть, і відшкребла кухню так чисто, що господар будинку так і не дізнався, що лінолеум приховує мікроскопічні сліди крові мерця.

Вони так довго жили насторожі, переїжджаючи з місця до місця,