Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Мені щойно телефонувала панна Фіона Вінтерґарден. Дуже... е-е... впливова леді. Мені трохи важко було повірити, та вона, здається, цілком задоволена тим, як ви попрацювали минулої ночі в її будинку, — він поглянув на нас так, ніби сподівався на заперечення. — І вона наполягає, щоб я найняв вас для розслідування навали в Челсі. Тож я прийшов офіційно запросити пана Локвуда до участі в цьому розслідуванні. — Стуливши нарешті вуста й таким чином виконавши неприємний обов’язок, інспектор трохи повеселішав. —До речі, а де сам Локвуд?  

— Він нездужає, — пояснила я.  

— Він дістав поранення в будинку панни Вінтерґарден, — додав Джордж. — Ударився головою.  

— Можливо, в нього струс мозку, — підхопила я, кивнувши. — Чи щось іще серйозніше. Побоююсь, що зараз вам не вдасться поговорити з ним.  

— Ви не хвилюйтесь, у нас усе гаразд. — запевнив Джордж. — Я — його заступник. Можете все обговорити зі мною. — він помахом руки запросив інспектора сідати, й сам умостився в Локвудовому кріслі.  

— Добридень. Барнсе. — до кімнати хутко увійшов Локвуд. На ньому були довгий халат, піжама й пантофлі, а пов'язка на голові здавалася ще кривавішою й ще більше з’їхала набік, ніж дотепер. Барнс приголомшено вирячився на нього. — Щось не так?  

— Ні. що ви... — інспектор ледве опанував себе. — Мені до вподоби ця ваша пов’язка. Дуже личить вам.  

— Дякую. Чудово. Ану-бо. Джордже. киш із мого крісла... Як я зрозумів, ви нарешті прийшли просити в нас допомоги?  

Барнс вибалушив очі, пожував губами й старанно зняв порошинку зі свого капелюха.  

— Так. — відповів він. — Певним чином... Навала дужчає. Будь-чия допомога нам стане в пригоді. До того ж минулої ночі знову сталися заворушення. А заражена привидами частина Лондона... Одне слово, краще ходіть і подивіться самі.  

— Невже все так погано?  

Барнс протер очі своїми товстими пальцями, і я помітила, що нігті на них геть обгризені.  

— Пане Локвуде, — поволі промовив він. — Здається, настав кінець світу.  

Наступного вечора ми справді побачили це самі.  

ДЕПРІК улаштував свою тимчасову штаб-квартиру на площі Слоун-Сквер. біля східної межі забороненої зони. Звичайних городян на площу не пускали: з рекламних щитів величезні плакати попереджували про небезпеку, а на контрольних пунктах стояли похмурі полісмени. Ми з Локвудом та Джорджем показали одному з них свої перепустки, й він махнув рукою, пропускаючи нас.  

Навколишні вулиці були мовчазні, темні й порожні, проте на бруківці було повно перекинутих автомобілів, скла від розбитих шибок та інших слідів нещодавніх заворушень. Площа ж. навпаки, яскраво сяяла й кишіла людом. До центру площі з військових вантажівок було обернено прожектори: їхнє проміння заливало все довкола сліпучо-білим світлом, серед якого трава здавалась вицвілою, а обличчя агентів та полісменів, що снували довкола, — ніби вирізьбленими з кістки. Чорні гумові кабелі звивались асфальтом, наче велетенські вени, живлячи електрикою тимчасові захисні ліхтарі по дахах і зовнішні обігрівачі, встановлені біля фургонів з гарячою їжею та напоями.  

Люд юрмився зусібіч. Команди агентів прямували за своїми керівниками, ляскаючи себе по робочих поясах і випробовуючи в повітрі рапіри. Патлаті телепати вишикувалися в чергу біля фургона з чаєм — це видовище нагадало мені вербову алею. Коло обігрівачів купчились підлітки з нічної варти в своїх шаликах і шапочках: туди-сюди заклопотано метушились дорослі співробітники ДЕПРІК: важко було повірити, що єдине, до чого вони здатні. — це відряджати малих дітей до найбільш зараженої привидами частини Лондона. Перукарню на розі було реквізовано й перетворено на майстерню збройової фірми «Маллет і сини»: тут можна було замінити або відремонтувати свою рапіру або просто, повертаючись із нічної експедиції до заражених глибин Челсі, почистити клинок від ектоплазми.  

На західному боці площі було встановлено масивні, десять футів заввишки, залізні бар'єри на бетонній основі: вони перегороджували вхід на сусідню вулицю — Кінґс-Роуд. що тягнеться майже милю від Слоун-Сквер на південний захід, аж до лавандової фабрики на Фулгемському шосе. Раніше Кінґс- Роуд слугувала ніби хребтом популярного торговельного району — від неї, мов борідки на пташиній пір’їні, розходились численні бічні вулички. Проте за шість останніх тижнів усе це змінилось. Тепер єдиним проходом через бар’єр була вар- това вежа, яка стояла перед глухою дерев’яною огорожею.  

До цієї вежі ми