Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

— Справді? А в чому саме вона помиляється?

Емерсон перевів на неї погляд, але Такер жестом наказала йому стежити за дорогою.

— Ну... вона помиляється в своєму аналізі... — затинаючись, мовив він і вказав на документи в її руках. — З одного боку, вона думає, що Мартін Ленкс і диригент — одна особа, а з другого — не погоджується, що він міг видавати себе за Нельсона.

— І тому її аналіз видається вам хибним?

Збентежений, Емерсон знову покосився на неї. Він старався полестити їй, сказати, що він на її боці, а вона.

— Взагалі-то я мав на увазі, що ми докопалися до істини, а вона — ні.

— Я вважаю її аналіз блискучим і проникливим. Гадаю, нам поталанило, що вона приєдналася до нашої групи. Ви мали би повчитися у неї, агенте Емерсоне; якщо ви прагнете чогось досягти у ФБР і отримати підвищення, не варто сумніватися у словах жінки лише тому, що вона — жінка. Не забудьте про це наступного разу.

Емерсон тоскно зітхнув. Він нагадував малого хлопчика, який ось-ось заплаче.

— Не розумію. Ви ж не поділяєте її думки.

— На відміну від вас, я її поважаю. Можете підлабузнюватися до мене скільки завгодно, але якщо ви гадаєте, що я змовлюся з вами й критикуватиму жінку, яка значно розумніша за вас, то ви дуже помиляєтесь.

Емерсон зробив глибокий вдих і випустив повітря через ніс. Він вирішив промовчати, бо не знав, які слова будуть доречними у такій ситуації.

Такер посміхнулась. Вона вийняла телефон, знайшла якийсь номер у списку контактів і натиснула на клавішу виклику.

— Не засмучуйтесь, агенте Емерсоне. Можливо, Дюпре перебуває в Новому Орлеані, так само як і Нельсон; не виключено, що Саласар має рацію, — мовила вона, підносячи звіт до очей. — Але повірте мені: ми опинилися в потрібному місці в потрібний час.

33. Срібняки

Вашингтон

Понеділок, 29 серпня 2005 р.

Директор Вілсон дивився з вікна на майже порожню Пенсільванія-авеню — природне явище для серпневого понеділка. Він мав безтурботний, розслаблений вигляд — руки занурені в кишені, рум’яне від природи обличчя вкрите здоровою засмагою. Ця легковажність контрастувала з міцно стиснутими губами й насупленими бровами, що виднілися за окулярами в тонкій оправі.

— Невже я єдиний, кому це видається свинством? — спитав Майкл Вердон, працюючи за своїм столом.

Вілсон глянув на нього з печальною покірністю. Потім зітхнув.

— Чого ще очікувати від свиней...

— Очевидно, що агентка Стелла Такер — справжнє стерво.

— Так, — погодився Вілсон, — але це стерво має рацію. Я маю достатній життєвий досвід і розумію, що іноді краще нагородити медаллю когось на кшталт Такер, ніж дозволити відтяти голову другу.

Вердон із відразою хитнув головою, проте зняв слухавку й підтвердив свій запит на з’єднання з Новим Орлеаном. Він увімкнув гучномовець, аби Вілсон мав змогу слухати розмову, і зачекав кілька секунд, уявляючи, як здивується Дюпре, коли побачить, що йому телефонують з кабінету директора вашингтонського підрозділу кримінальних розслідувань на стаціонарну лінію начальника пожежної частини.

— Майкл? — Голос Дюпре пролунав чітко, але Вердон добре знав його й відчув недовірливу інтонацію.

— Алоїзію, поряд зі мною Джим Вілсон. Бажаємо тобі доброго дня з Вашингтона, хоча підозрюю, що в Луїзіані день видався не надто добрим. У випусках новин показують жахливі кадри. Говорять про величезні руйнування, сотні загиблих і зниклих безвісти. Гадаємо, що найближчими годинами вам буде непереливки і це суттєво ускладнить проведення операції «Клітка».

Дюпре уважно вислухав його й обережно відповів; на його думку, жоден із наведених Вердоном аргументів не був достатньо вагомим, аби змусити Джима Вілсона перервати відпустку.

— Майкле, Джиме, що відбувається?

Вердон позирнув на Вілсона й зітхнув, здійнявши обидві руки в жесті, що виражав цілковиту безпорадність. Дюпре аж ніяк не був дурнем: він чудово знав, що йому подзвонили не для того, щоб поговорити про погоду.

— Дюпре, ми були змушені прийняти деякі рішення через особливу метеорологічну обстановку, масштаби катастрофи, що загрожує Новому Орлеану, а також той факт, що твоя група розділилася і наразі працює в двох різних містах.

Дюпре мовчав. Лише потріскування на лінії свідчило, що зв’язок не обірвався.

— Ми вважаємо за потрібне пояснити тобі ситуацію, — шанобливо мовив Вердон. — Ми з цікавістю стежили за тим, як просувається ваше розслідування. Агентка Такер проінформувала нас...

— Я добре розчув тебе? Агентка Такер проінформувала вас? — перебив його Дюпре.

— Алоїзію, будь ласка, не нападай. Краще вислухай нас. Ми — твої друзі, — втрутився Вілсон, підвищивши голос.

— Отже, — терпляче повів далі Вердон, — агентка Такер повідомила нам, що ви отримали підтвердження того, що Бред Нельсон — детектив із Маямі — був присутнім на місцях убивства всіх родин, а інспекторка Саласар простежила важливі паралелі між злочинами диригента й справою про сімейне вбивство вісімнадцятирічної давнини.

— Очевидно, що агентка Такер забула уточнити дещо: Нельсон справді виїжджав до деяких місць події у складі рятувальної групи, проте він повернувся з Бруксвіля раніше і наразі його перебування в Новому Орлеані офіційно не підтверджено. А ще вона забула згадати, що Саласар вважає, що диригентом може бути чоловік на ім’я Мартін Ленкс, який убив свою родину вісімнадцять років тому, але сумнівається, що Нельсон відповідає цьому профілю.

— Наскільки я зрозумів, він — ваш головний підозрюваний.

— Ти запитуєш у мене чи в агентки Такер?

— Алоїзію, заради бога! — благально скрикнув Вілсон.

— Нельсон — один із наших підозрюваних, але всі докази проти нього є непрямими. Ми чекаємо нагоди допитати його напарника з рятувальної групи. Приблизно о шостій ранку Такер мала відправити мені звіт з інформацією про його виїзди до місць події. Я ще не отримав документа, але бачу, що ви вже ознайомилися з ним.

— Такер спробувала зв’язатися з тобою, але запевняє, що у неї нічого не вийшло.

— Що ще ви хочете сказати? — Його голос був суворим і нетерплячим.

Вілсон кивнув Вердону. Було очевидно, що Дюпре здогадався, до чого вони хилять. Не було сенсу затягувати.

— Агентка Такер мала розмову з дружиною Нельсона, — випалив Вердон, почуваючись не в своїй тарілці.

— Що? — То було не звичайне запитання. Його не цікавило, як пройшла бесіда. Він запитав, як вона насмілилася це зробити.

Вердон зрозумів підтекст.

— Чому вона не попросила дозволу? — наполягав