Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

Нейтан уявив, як вона стоїть навколішках під палючим сонцем біля надгробка на могилі скотаря, розгрібаючи землю.

— Ховала біля могили?

— Вона якраз дорогою до міста, але достатньо далеко звідси, тож я почувалася там трохи безпечніше. Якби Кемерон довідався... — вона затнулася. — Словом, я загорнула все в поліетиленовий конверт і закопала.

— І що трапилося?

— Кемерон ударив Софі. Це була остання крапля. Принаймні для мене. Я завжди казала собі: одна справа — коли це між нами двома, та коли це зачепило дівчат... — вона сіла. — Наступного ранку я всадовила Софі й Ло в машину робітників. Я нікому не сказала, що ми їдемо, нічого не спакувала. Але дорогою збагнула, що реальність сувора. Я не встигла наскладати достатньо грошей. За один тільки бензин скільки треба заплатити, щоб виїхати звідси, а ще за житло, харчі, одяг для дівчат, бо ж ми все лишили вдома. Може, за юридичні послуги. Я і близько не мала коштів на тривалий період.

Вона задивилася на обрій, що вже окреслився, бо насувався світанок.

— І ви повернулися?

— Це було жахливо. Я себе за це ненавиділа. Просто стояла біля тої дурнуватої могили. Врешті навіть не викопала конверт. Усадовила дівчат назад у машину. Це була найдовша поїздка в моєму житті. Дівчата були збентежені. Я не знала, що їм казати, — похитала вона головою. — Після цього я почала чимшвидше збирати все необхідне.

Вона знову похитала головою.

— Кемерон це помітив. Я впевнена. Він постійно був поряд, я не могла від нього заховатися. Гарі довелося буквально наказати йому поїхати й полагодити отой ретранслятор у Леманових горах — так довго Кем це відкладав. Останнього ранку, коли Кем перед від’їздом зупинився біля мене на під’їзній доріжці...

Вона нахмурилася, пригадуючи.

— Він був напружений, неначе щось мало трапитися. Я запитала, чи він їде до ретранслятора разом з Бабом, і він це підтвердив. Але так дивно подивився на мене, що я збагнула: він бреше, — вона знову лягла. — Напередодні ввечері він роздивлявся альбом Ло. Думаю, знову побачив отой малюнок, де ми з дівчатами біля могили, і склав два плюс два. Коли я почула, що його знайшли мертвим саме там, то чекала, коли хтось почне мене розпитувати про конверт.

Нейтан уявив Кемеронове тіло під брезентом і мілку ямку в землі.

— Коли його знайшли, в нього нічого не було.

І вже точно не було поліетиленового конверта з грошима й документами.

— Знаю. Я подумала, що він там і досі закопаний. Боялася, що хтось на нього випадково натрапить. Не хотіла, щоб хтось подумав, наче я...

— Що?

— Якось причетна до того, що сталося з Кемом.

У сяйві раннього ранку стали видимі крихітні зморщечки й веснянки в неї на шкірі. Небо вже майже все посвітліло. Скоро будинок прокинеться.

— Нагода вперше випала позавчора. Я поїхала туди й почала копати в тому місці, де завжди.

Нейтан пригадав, як вона стояла навколішках, зігнувшись під сонцем, як легенько рухалися її плечі.

— Отож ти все забрала?

— Ні, — похитала головою Ільза. — В тому-то й справа. Конверта там уже не було.

Нейтан утупився в неї.

— Ти впевнена?

— Цілковито.

— Але якщо його там немає і його не було в Кемерона, — мовив він, — то де ж він?

На її обличчі лежали довгі тіні від світанкового проміння.

— Не знаю.

Розділ 35

Нейтан роздивлявся Кемеронову картину. В будинку було ще тихо, але це ненадовго. Вони з Ільзою, перешіптуючись, пролежали під ковдрою, обійнявшись, на задньому сидінні його машини, скільки могли, але небо світлішало. Нарешті довелося розірвати обійми. Це різдвяний ранок. Скоро піднімуться дівчата.

— Може, це динго викопав, — сказав Нейтан тихим голосом, застібаючи джинси. Попри все, він досі, дивлячись на Ільзу, відчував тепле поколювання.

— Знаю, — прочесала Ільза пальцями волосся. — Я теж так подумала. Завжди боялася, що це може трапитися. Динго міг розкопати яму, правда ж? Витягнути конверт?

— Ага.

А потім, втративши інтерес, міг десь покинути. Мабуть, той конверт уже піском замело.

— І Баб казав, що навколо бігають динго, винюхують.

— А, правильно. Що ж, так і буде.

Вони обоє водночас замовкли.

— Знаю, Баб якийсь час пробув там на самоті, але... — Нейтан уявив пом’ятий брезент і Бабове обличчя після того, як забрали Кемеронове тіло. — Він здивувався, як і всі, побачивши ямку.

Хоча це зовсім не означає, що він не міг поцупити щось із Кемеронових кишень, подумав Нейтан. Уголос він цього не сказав.

— Думаю, Баб уже щось сказав би мені, якби знайшов конверт, — прошепотіла Ільза, бо вони вже наближалися до будинку. — Особливо зважаючи на те, як він дратується через маєток.

На сходах веранди вони завагалися. Нейтан вдихнув.

— Не може ж такого бути, щоб Дженна...

— Якщо дивитися реалістично, вона не могла...

Вони заговорили водночас і водночас замовкли. Не договорили ні він, ні вона.

— Я правда не думаю... — почав Нейтан.

— Ні, — твердо похитала головою Ільза. — Я теж. Не думаю.

Вони ще мить постояли, просто дивлячись одне на одного, а тоді пішли всередину. Коли він притримав перед нею сітчасті двері, вона, проходячи, провела пальцями по його руці.

— Дякую, Нейтане, — ввічливо мовила вона.

— Будь ласка, Ільзо.

Він бачив, як вона всміхається до себе, зникаючи в коридорі.

А зараз Нейтан сидів на канапі, дивлячись на Кемеронів витвір. Він міг би точно позначити місце біля надгробка, де в реальному житті земля була перекопана. На картині ця ділянка гладенька й неторкана. В кутку кімнати від протягу затрепетала різдвяна ялинка. Хтось уже поставив її назад після вчорашнього.

В коридорі почулося тупотіння маленьких ніжок, і в кімнату ввалилися дівчата. Під пахвами вони тримали подарунки, і навіть Ло бодай раз у житті здавалася зацікавленою. За ними ввійшла Ліз, несучи тацю з горнятками кави. В глибині коридору почулося, як змивається унітаз, і за хвильку показався Баб. Він затримався на порозі, притулившись до дверей. У руці мав пиво.

— Що таке? Сьогодні Різдво, — сказав він, коли Ліз нахмурилася.

Вона обернулася до Нейтана.

— Де Зандер?

— Піду покличу його.

— Ми не чекатимемо й почнемо розгортати, дядьку Нейтане, — долинув позаду голос Софі, коли він