Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Зненацька щось з ледь вловним свистом розрізало густе прохолодне повітря. Здійнявся крик гав. Лізетт не встигла договорити, як раптово затихла й швидко опускала голову донизу. Трохи нижче грудей вона побачила ворожу стрілу, яка стирчала під лівою рукою. Сезер відреагував спритніше ніж Лізетт зрозуміла, що з нею сталося. Воїн повалив княгиню на землю, оглянув чи не смертельна рана, і як переконався, що княгиня буде жити, наказав їй не чіпати стрілу ні під яким приводом. Лізетт з болем хмикнула, лежачи на спині, намагалася дихати рівно й повільно. Сезер осідлав Еланту та помчав слідом за невідомим стрільцем.

Лежачи на снігу, Лізетт думала, якщо смерть наздогнала її таким хитрим способом, то їй ще зарано йти з нею під руку. Віддалений тупіт кінських копит підкидав її нерухоме тіло, заколисував та розслабляв. Вона розірвала місце біля поранення, зачерпнула пальцями землю у перемішку зі снігом та навіщось поклала його на шкіру навколо ворожої стріли. Холод землі, здавалося, пом'якшував жар зовні поранення. Десь недалеко від княгині вибухнула баталія за її честь. Воїн Сезер наздогнав темного негідника, досить високого, але не такого міцного та спритного, як він сам. Він прицільно збив його з коня сталевим мечем та добре набив йому пику. Потім прив'язав прислужника лорда Аркхенського за ліву ногу до мотузки, яку обмотав навколо своєї талії. Ворожого коня Сезер теж забрав. Всю дорогу до пораненої Лізетт, розлючений Сезер тягнув мерзенного падальника по землі слідом за собою. Він стогнав, але не вимовив ні слова. Лізетт провалилася у забуття на короткий час та прийшла до тями після того, як Сезер почав її смикати, закликаючи не втрачати свідомості. Вона відвела убік презирливий погляд, помітивши закривавленого, але ще живого, вбивцю: він мав жалюгідний вигляд у скрученому положенні, та їй було начхати.
  — Схоже, йому зараз гірше, ніж мені… – слабо посміхнулася, відчуваючи, як сильні руки Сезера підхопили її та дбайливо притиснули до сталевих грудей.
  — Ну, царицька, ти в сорочці народилася. Стріла застрягла під рукою, пробила шкіру, але не заглибилася у внутрішні органи.
Лізетт трималася мужньо, спрямовуючи думки до земель.
  — Осічка в нього вийшла, – поклала руку воїнові на плече, щоб ненароком не зачепити стрілу, – я ж обернулася, щоб подивитися на тебе. Ти вкотре став моїм ангелом-охоронцем, Сезере. Буде мені наука, таки потрібен мені твій надійний щит, щоб прикрити спину.
   — Ти мені мізки не дури, все одно колись випорю. Ось тільки привезу до військового табору, туди нам ближче, ніж повертатися до замку на Туманній горі.
   — А що буде з ним? – вказала очами на лиходія.
   — Його долю вирішить наш князь. Якби моя воля – вбив би одразу, як збив виродка з сідла! А кінь у нього добрий, поміняю йому збрую на шкіряну та стане прихожим у господарстві.

На полі стало тихо. Сонце непомітно підкралося до горизонту. Сезер посадив княгиню на Еланту, а сам прив'язав з обох боків від неї Люція та безіменного коня супротивника.
  — Трійка коней – це тобі не дитячі забави, царицька. Коли ще так пощастить у лихій трійці проїхатися?
Воїн підбадьорював її як умів, але бліде обличчя княгині навіювало хвилювання.
  — Справді, завжди мріяла... – безсило вимовила, – я вистою, обіцяю тобі! Бачиш в моїх очах боротьбу...
  — Бачу, як у них кружляють туманні смерчі.
  — Ти краще прив'яжи мого вбивцю міцніше, щоб по дорозі не втік.
  — Вже прив'язав. – Воїн дбайливо накинув на плечі княгині накидку. — Треба засохлий бруд навколо твоєї рани прибрати.
   — Ні, – Лізетт схопила воїна за долоню, – я навмисне її навколо стріли обклала, мені так легше. Власне, а чому стрілу просто не витягти?
  — Небезпечно, ще заразу підчепиш та кров хлине! Я оглянув її, вона без отрути.
  — Тоді їдемо швидше до табору, вже вечоріє.

Сезер окинув небо, сутеніло. Він заскочив на Еланту, притиснув ближче для надійності до себе поранену Лізетт, скомандував трійці коней, і вони помчали слідом за сонцем.

***

По дорозі до військового табору Лізетт терпіла дискомфорт у боці, і щоб не думати про біль, спробувала подрімати, але натомість затуманена від болю підсвідомість показала їй чергове видіння. Здоровань на коні, дуже схожий на її вбивцю, розмовляв із чоловіком на золотому троні. Їхніх облич Лізетт не роздивилася крізь темряву та розмитість, однак княгиня почула уривок важливої ​​розмови.
«– Я відправляю тебе стежити, що відбувається на кордоні. Ти – мої очі та вуха; стань невидимим для чужих поглядів, спостерігай за вахнархськими воїнами. Я маю знати, що задумав Міхай та наскільки він готовий до нашого приходу».

Здоровань лише кивнув чоловіку на троні, чомусь нічого не сказавши у відповідь. Для Лізетт все закінчилося, картинка зникла. У княгині з'явилася здогадка, яку їй з нетерпінням захотілося перевірити. Тяжкі хмари густо затягли синє небо перед негодою. Вони прибули надвечір, у таборі розпалили багаття, частина дружини зібралася погрітися та повечеряти гарячою юшкою. Опівночі піднялася пурга. Завірюха й справді була надзвичайно сильна за три метри нічого навколо не видно. Вона змітала все на своєму шляху, обходила лише табір, обороняючи його.

Лізетт прокинулася опівночі через добу, не полишаючи спальне місце, вона швидко огледілася. Шатер у якому вона знаходилася, на перший погляд, був порожній, один з вахнархців охороняв вхід до нього, мабуть, за наказом князя. Вона скинула ковдру з овечої вовни та відзначила, що стріли немає, а рана оброблена та добре зашита.

«То робота знахаря. Що ж, надовго я провалилася у глибокий сон, бо нічого не відчула. Цікаво, що сталося з вбивцею? Міхай катував його?

Необхідно його стратити, він міг розвідати про наші плани».

Лізетт підвелася на ліктях з нагрітого місця, разом з тим важка, шершава рука ніжно лягла їй на плече та з силою уклала назад на подушку. Вона обурилася, глянула у бік, на підстилці поруч за нею спостерігав Міхай. У напівтемряві дівчина погано бачила його вираз обличчя, і навіть якщо він сердився, вона прийме його гнів. Нічого не кажучи, Лізетт підсунулася та пригорнулася до грудей чоловіка, як шкодливий кіт, втикаючись носом у його холодну шкіру. Невдовзі Лізетт, його втіха та холодна журба, поклала туди свої долоні.
  — Сваритимеш? Я не послухалася княжого наказу, до того ж потрапила в жахливу колотнечу.
  — Не сьогодні, – відповів спокійно, дужче притискаючи її та цілуючи у чоло.
  — Ти знаєш про все, так? – підняла винувато очі. — Якщо знаєш, чому такий спокійний та лагідний?
  — Бо скучив, але ще серджуся, однак, я очікував, що рано чи пізно твоя дамба прорве. Минув тиждень – і ось ти тут, – тихо засміявся князь, – поранена, і мало не вбита моїм ворогом.
Було дарма з ним сперечатися. Лізетт мовчки сама поцілувала його.
  — Взагалі-то, я сумувала теж, – несподівано зізналася, – тому й утекла додому.
  — Невже? –  князь із подивом зазирнув у її очі.
  — Думаєш, я брешу?
  — Не знаю, що й думати, – протягнув загадковим тоном. — Ти ще ніколи не говорила, що нудьгуєш за домом, тим паче за мною.
  — Ну от, кажу… Я сумувала за вами, мій любий князю.
  — І та нестерпна туга мало не вбила тебе, люба, – іронізуючи Міхай поцілував її вдруге, розглядаючи блакитні очі в надії відшукати в них правду. — Ворожий варвар стежив за тобою, і можливо, якби не Сезер, ця подорож стала б твоєю останньою.
Лізетт зітхнула з неприхованим полегшенням:
  — Ти стратив його?!
  — Так, йому відрубали голову ще до заходу сонця, але перед смертю його катували.
Княгиня повільно перекинулася на спину, притискаючи скручену болем руку до грудей:
  — Вдалося випитати у нього інформацію?
  — Ні, він не сказав би нам нічого, навіть якби я наказав його четвертувати до смерті.
  — Тільки не кажи, що він справжній лицар, відданий Аркхенському, та був готовий пожертвувати життям, ціною мовчання!
  — Хтось відрізав йому язика, і судячи з зарубцьованої рани – дуже давно.
  — Треба ж, – хмикнула Лізетт, – ось чому його послали стежити за кордоном, безмовний свідок.
  — Він поплатився головою. Але не варто думати про це, серденько, найкращі ліки для тебе – міцний сон.
  — Міхай… – їй хотілося пояснити чоловікові, чому довелося вдатися до радикальних заходів.
  — Ні звуку більше, про все поговоримо завтра, – він приборкав її грізним поглядом, – не думай, що я забув про втечу від Херувіми! А наразі спи! Княгиня витримала довгий байдужий, але то було не насправді, погляд чоловіка, мовчки відвернулася від нього на інший бік та знесилено провалилася в забуття.