Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Зранку Віта знову виглядає якоюсь трохи хворою і мене це дещо турбує. Тому коли я вже маю йти, то знову перепитую її:

— Ти точно в порядку? Може, сходи до лікаря?

 — Сходжу трохи згодом, — вона ледь усміхається.  — Не хвилюйся, нічого страшного, мені вже краще. 

— Хочеш, я відвезу тебе зараз? А вже потім поїду до відділку, — я обіймаю її за талію і зазираю в очі.

 — Їдь, у тебе ж важливе розслідування. — каже вона, знову усміхаючись. — А до лікарні я й сама доберусь. Не хвилюйся…

— Добре, — я коротко цілую її. — Знаєш, я подумав… Коли ми спіймаємо бога, може, переїдеш до мене? Мені б хотілося, щоб ми щовечора були разом. І щоранку так само разом прокидалися.

 — З  задоволенням, — тихо каже вона, обіймаючи мене. — Я дуже тебе кохаю!

— І я тебе кохаю, — я ще раз цілую її, тепер вже глибше, але все ж відриваюсь від губ: — Добре, піду… До вечора. Напишеш мені з лікарні…

***

Коли я приїжджаю до відділку, Даня вже тут як тут, чекає на мене. Сам туди не йде.

— Ну що, думаєш, ми зможемо їх вичислити?

— Спробуємо, — кажу я.  — От тільки щоб його заарештувати, треба надати докази… А чи захоче Олна бути свідком? Не побоїться? Цей фоторобот ми робити не в відділку. без усіх належних процедур. раптом нам скажуть. що ми самі все підлаштували? Аби таки посадити цього “вершника”?

— Не знаю, все може бути, — він зітхає. — Але ми маємо принаймні спробувати, хіба ні?

Я киваю. Коли ми заходимо до архіву і даємо запит на дані, то доволі швидко отримуємо їх. Тут є ксерокопія паспорту підозрюваного, його прописка, все, що нам необхідно.

Коли ми виходимо з відділку, то буквально зіштовхуємось з Анною-Марією на сходах. Точніше, зіштовхується з нею Даня. Анна-Марія мало не падає спиною на сходи, але Даня підхоплює її. Обіймає, майже притискає до себе. Виглядає наляканим. Я думаю, що він дійсно небайдужий до неї. Ну нормально, може зможе її переконати не водитися з тими фанатиками…. Я буду радий, якщо це станеться. 

— Тобі треба бути обережнішою, — каже він не дуже голосно, але так як я поруч, то все одно все чую. 

 — Дякую, — вона трохи знічено усміхається. — Що там у вас нового? Знайшли якусь ниточку?

— Можливо, — киває Даня. Все ще не відпускає її. А вона і не брикається. Вони дуже близько. Я навіть не думав, що Даня піде "в атаку" так одразу. 

 — Може, потрібна допомога? — вона усміхається йому, і я радію, що, схоже, їхні почуття взаємні. 

— В принципі, впораємось. Та і тобі не варто їздити в таких справах, це все ж може бути небезпечно. Ми, скоріш за все, вийшли на слід кілера Бога. Можливо, це той наш колишній підозрюваний… — розповідає він Анні-Марії. 

— Кілер? — вона стривожено дивиться на нього. — Може, краще хай поїдуть спеціально навчені люди? Як вони там називаються? Спецназ? Щоб ви не постраждали!

— Але це наша справа, — не погоджується Даня. Ми вже якраз повертаємо за кут будинку, щоб дійти до моєї автівки, тут невеличкий провулок. Аж раптом я бачу, що з-за дерева на Анну-Марію кидається з ножем якийсь мужик.

Даня спрацьовує швидше за мене. Однією рукою він перехоплює ніж нападника, а іншою ховає за собою Анну-Марію. Ще за мить він вириває ніж, а ногою завалює нападника. Анна-Марія так і не відходить від нього ні на крок. 

Нападник в шоці задкує на четвереньках назад, а за мить вскочує з місця і біжить. 

Даня важко дихає, однією рукою ніби все ще відгороджуючи Анну-Марію від напрямку, куди втік нападник. А вона обіймає його, ховає обличчя в нього на грудях і плаче. 

"Не плач будь ласка", — читаю по його губах. Говорить він тихо, так, що я не чую, тільки бачу.

  — Ходімо до машини, — кажу я.  — Машо, з тобою все добре? Може, потрібно до лікаря?

— Так, ми відвеземо тебе, — Даня неохоче трохи відсторонюється від неї і відводить погляд. — Тільки скажи, куди.

 — Не треба в лікарню, я в порядку, — вона відкидає волосся з обличчя і намагається усміхнутись. — Відвезіть мене до мого будинку…

— Добре, відвеземо. Тільки будь ласка, будь обережна, — каже Даня. — Може, тобі краще не ходити зараз самій? Ще й ця твоя робота… Бачиш, до чого воно все доводить. То тебе підозрюють, то це… Не хочеш кинути своє розслідування щодо Бога? Так, думаю, ти будеш в більшій безпеці.

 — Ви ж не кидаєте своє розслідування, — на цих словах вона дивиться на мене.  — Хоча це й  небзпечно…

— Ми — поліцейські, це наша робота. Наша справа. Ти ж можеш обрати будь-яку справу, — не погоджується Даня. 

 — Я хочу, щоб усі погані люди були покарані, — вперто каже Анна-Марія. — Зроблю для цього все, що зможу!