Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Будь ласка, не чини галасу. Я прийду за кілька хвилин, — промовила Люсі.

У наступну мить Елізабет тінню зникла в повітрі.

— Де вона? — запитав Арон.

— У моїй кімнаті, — неголосно сказала Люсі й, поправивши светр, перевела погляд до виходу. — Я піду до неї й все владнаю на перший час, а потім, Ароне, — вона зітхнула, — мені потрібна буде твоя допомога.

— Звісно, будь-що.

Вона кивнула, злегка усміхнувшись, хоч було зовсім не весело.

— Добре, дякую всім. За мене не хвилюйтеся, мені вже краще. Зустрінемося зранку в їдальні.

— До тих пір я ще маю шанс виспатися, — сказав Генрі, позіхаючи. — На добраніч, і не забудьте покликати, якщо ще раз захочете вломитися в чийсь палац. Зі мною чи Анабель ілюзії б не проканали.

***

— Ти безнадійна, — констатував Алекс, клацнувши пальцем кнопку секундоміра.

Анабель розвела руками й мимохіть поглянула на пташку в небі, яка так легко змахувала крильцями. Якби ж вона мала крила, не довелося б ішачити на тренуваннях.

— Я просто не розумію, як мені відірватися від землі, — сказала вона, відновивши сили. — Може, потрібно більше повітря?

— Ми й так на подвір’ї, тобі цього мало? Не думала, що польоти — це не твоє?

Хоч слова Алекса звучали грубо, Анабель розуміла, чому він так каже.

— Все настільки погано?

Він кивнув і, заховавши руки в кишені, повів:

— Ти не протрималася в повітрі й двох секунд, коли стрибала з драбини, а для того, щоб почати серйозно думати про польоти, потрібно зависати мінімум на п’ять… — Поки він говорив, Анабель перекинула погляд на майданчик гвардійців, де зараз, зокрема, тренувався Нейт. Без куртки, почервонілий від холоду й втоми, він все ще приваблював її більше, ніж необхідність слухати висновки Алекса. — Ми вже місяць займаємося, а в тебе жодного прогресу. Ну добре, може, ти стала краще контролювати повітря, але цього недостатньо. — На мить він замовк, видно помітивши нестачу її уваги, а тоді випалив: — Чесно кажучи, іноді мені здається, що мій кіт швидше навчиться літати, ніж ти.

Анабель повільно повернула голову від майданчика до цього зухвалого вітродуйки.

— Давно не отримував по пиці від гвардійців?

— Гвардійці від мене частіше отримують, якщо рахувати Мелвіна. — Алекс мляво усміхнувся, нахиливши свою кучеряву голову. — Серйозно, може, не будемо витрачати ні твій, ні мій час і просто припинимо страждання? Від занять все одно немає сенсу, та і я втомився розгрібати лайно брата, якщо чесно.

Найкращий літун Академії не хоче з нею займатися. Що ж, її це не дивувало.

— Як хочеш. — Вона стенула плечима, заховавши руки в теплі кишені. — Ти ж знаєш, я тебе не змушувала.

— Цей ображений тон, — протягнув Алекс, примруживши одне око, і перекинув голову на інший бік.

— Я не ображена, я розчарована, бо в мене нічого не вийшло! — Вона опустила очі на землю. — Але гаразд, якщо від тренувань користі немає, то не треба їх проводити. Можеш бути вільним, іди. А за брата не хвилюйся, я замовлю слівце Джону.

Однак коли Анабель підняла погляд назад, то помітила, що увага Алекса була вже зовсім не на ній — з гуртожитку в їхньому напрямку по вичищеній стежині між кучугурами лютневого снігу чапала сонна Марія.

— Ти почув?

— Умгу. — Він кивнув, так і не відвівши погляд від її подруги. — Скажи, вона в цій довгій куртці схожа на ведмедика.

Анабель не знаходила причин для цього порівняння, але байдуже. Марія вже підходила останні метри.

— Не усміхайся так, — вигукнула вона Алексу. — Я не до тебе.

— У тебе, бачу, гарний настрій, — кинув він, злегка підскочивши на стопах та досі дивлячись на неї.

— Не для того, щоб ти його зіпсував, — відповіла Марія й нарешті дійшла до Анабель. — Привіт. Йой! Маєш такий вигляд, наче тебе схопила за ногу велика лоза, підняла й кілька разів добряче товкнула об землю.

Вона стиха засміялася.

— Дякую. Ця лоза — це Алекс.

Марія косо поглянула на нього, і він нарешті згадав про розмову з Анабель.

— Отже, більше тренувань не буде?

— Так, — без вагань відповіла вона.

— Так? — здивувалася Марія, вирячившись на неї.

Анабель стиснула губи, не бажаючи відповідати, тож, замість неї, заговорив Алекс:

— Так, білочко. На жаль, я не зміг допомогти її високості. — Склавши руки за спиною, він помалу почав підходити. — Але в мене з’явилося більше часу, тож чи не хотіла б ти сьогодні ввечері перекусити на даху правого крила Академії, дивлячись на захід сонця?

— Я не ходжу на побачення, — відказала вона холодним тоном.

— Зі мною чи загалом?

— Загалом, не лесть собі. Я вирішила зосередитися на навчанні, щоб після випуску забирати в телепнів на флоті високі посади.