Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Чудова думка!

— Отож! Будьте скромні і не намагайтесь витягнути з мене більше, ніж ваш хазяїн. Оскільки ви одночасно й посильний фірми і директор контори, то вам нічого дбати про підвищення.

— Безперечно, нічого. Я роблю це тільки з любові до граніту. Навіть з платонічної любові. Сам я не буду вже його продавати.

— Не будете? — перепитує Ризенфельд, наливаючи собі чарку горілки.

— Не буду. Я надумав змінити професію.

— Знову? — Ризенфельд ставить своє крісло так, щоб бачити Лізине вікно.

— Цього разу насправді.

— Підете вчителювати?

— Ні, — кажу я. — Стільки наївності в мене вже немає. І самовпевненості теж. Ви часом не знаєте якогось місця? Ви ж скрізь буваєте.

— Якого саме? — байдуже питає Ризенфельд.

— Та все одно. Аби десь у великому місті. Хай навіть розсильним у газеті.

— Залишайтесь тут, — каже Ризенфельд. — Вам личить ця робота. Мені бракуватиме вас. А чому ви хочете йти?

— Я й сам не можу вам цього пояснити. Коли б міг, то не відчував би, що конче мушу піти звідси.

— Боже мій! — каже Ризенфельд. — Вас ще буде тягти сюди.

— Безперечно. Тому я й хочу піти звідси.

Ризенфельд раптом здригається, ніби схопився мокрою рукою за електричний провід. Це Ліза вмикає в своїй кімнаті світло і підходить до вікна. Очевидно, вона не бачить нас у темній конторі і спокійно знімає блузку. Під блузкою на ній немає нічого.

Ризенфельд голосно сопе.

— О небо, які груди! Можна поставити на них пляшку пива, і вона не впаде!

— Теж непогана думка! — кажу я.

Очі в Ризенфельда палають.

— Фрау Вацек завжди так робить?

— Вона досить-таки безтурботна. Адже її звідси ніхто не може побачити, крім нас, звичайно.

— Чоловіче добрий, — каже Ризенфельд, — і ви хочете відмовитись від такого місця? Не будьте ослом.

— Хочу, — кажу я.

Ризенфельд, ніби вюртемберзький індієць, крадеться до сікна, тримаючи в одній руці чарку, а в другій — пляшку з горілкою.

Ліза розчісує коси.

— Я колись хотів бути скульптором, — каже Ризенфельд, не зводячи погляду з вікна. — Як би зараз це було до речі! От чорт, скільки можна прогавити в житті!

— Ви хотіли б бути скульптором по граніту?

— При чому тут граніт?

— Тому що модель швидше постаріла б, ніж ви зробили б з граніту скульптуру, такий він твердий, — кажу я. — 3 вашим темпераментом ви могли б працювати хіба що з глиною. Інакше після вас залишились би тільки незакінчені твори.

Ризенфельд аж стогне. Ліза скинула спідницю, але відразу ж вимкнула світло і вийшла до іншої кімнати. Хазяїн Оденвальдських заводів ще деякий час стоїть, припавши до вікна, потім обертається.

— Вам легко, — бурчить він. — У вас не сидить демон. А щонайбільше ягня.

— Мерсі, — кажу я. — У вас теж сидить не демон, а цап. Що ви ще скажете?

— Ви не передасте від мене листа? — питає Ризенфельд.

— Кому?

— Фрау Вацек! А кому ж?

Я мовчу.

— Я пошукаю для вас роботу, — каже він.

Я мовчки дивлюсь на нього. Я залишусь вірним Ґеорґові, як нібе-лунг, коли навіть це коштуватиме мені майбутнього.

— Я зробив би це для вас і задарма, — лицемірно каже Ризенфельд.

— Я знаю. Але навіщо вам писати листа? Це ніколи не допомагає. До того ж ви сьогодні їдете. Відкладіть цю справу на тоді, як знову завітаєте сюди.

Ризенфельд допиває свою горілку.

— Може, вам це здасться смішним, але такі речі ніхто не любить відкладати.

В цю мить двері Вацекового будинку відчиняються, і на вулицю виходить Діза. На ній вузький чорний костюм і черевики на височезних каблуках. Таких каблуків я ще ніколи не бачив. Ризенфельд помічає її одночасно зі мною. Він хапає зі столу свого капелюха і кидається надвір.

— Яка нагода!

Я бачу, як він вилітає на вулицю. За мить він уже галантно крокує побіч Лізи, тримаючи капелюха в руках, Ліза двічі озирається навколо. Потім обоє зникають за рогом. Я міркую, чим це все скінчиться. Ґеорґ Кроль, звичайно, потім розповість мені. Можливо, цей улюбленець долі вимантачить у нього ще один пам’ятник зі шведського граніту.

Подвір’ям іде трунар Вільке.

— Ви б не прийшли сьогодні ввечері до мене? — питає він у вікно.

Я погоджуюсь, бо, й сподівався, що він запросить мене.

— Бах теж буде? — питаю я.

— Аякже. Ось я несу йому цигарки.

Ми сидимо в майстерні Вільке серед стружок, домовин, горщиків з геранню і горщиків з клеєм. Пахне смолою і ялиновим деревом. Вільке теше віко на домовину близнятам. Він вирішив безкоштовно вирізати на ній гірлянду квітів і навіть покрити її сусальним золотом. Коли його щось зацікавлює, то він не думає про заробіток. А випадок з близнятами зацікавив його.

Курт Бах сидить на лакованій чорній труні, окованій під бронзу, а я — на дорогій домовині з натурального дуба, на якій витравлено магові узори. В нас є пиво, ковбаса, хліб і сир. Ми вирішили посидіти у Вільке аж запівніч. Трунаря десь між дванадцятою й першою годинами опановує меланхолія, сонливість і страх. Це для нього найважча пора. Як не дивно, він тоді боїться духів, і канарка, яка висить у нього, в великій клітці над верстатом, не може замінити йому людське товариство. Вільке занепадає духом, говорить про безцільність людського життя і налягає на чарку. Ми вже не раз знаходили його вранці п’яного в майстерні, у вимощеній стружками великій труні, з якою йому чотири роки тому дуже не пощастило. Цю труну було виготовлено для велетня з цирку Бляйхфельда, який під час гастролів у Верденб-рюці помер наглою смертю, наївшись на вечерю лімбурзького сиру, італійської сухої ковбаси, крутих яєць із солдатським хлібом та добре хильнувши горілки, — тільки здалось, що помер, бо поки Вільке, незважаючи на духів, цілу ніч майстрував йому труну, той раптом, зітхнувши, підвівся із свого смертного ложа і, замість того щоб, як годилося б, відразу повідомити Вільке, допив горілку і ліг спати. Наступного дня він заявив, що не має грошей і, крім того, не замовляв собі труни, — доказ, проти якого нічого було заперечити. Цирк поїхав, а домовина так і залишилась у Вільке, бо ніхто не признавався, що замовляв її. Після того Вільке на деякий час зробився ще більшим песимістом. Найдужче сердився трунар на молодого лікаря Вюльма-на, вважаючи, що це він у всьому винен. Вюльман був на фронті