Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Заступ промовляв дуже суворо, навіть грізно, але Губченка це не лякало. Він приблизно так і уявляв собі плин цієї розмови. Сам він з «органами» справи ніколи не мав, але читав про них дуже багато. Він спокійно подивився в очі Биковцю й здивовано сказав:

— А що я такого задумав? Викличу міліцію, та й усе. Хай шукають відбитки пальців, допитають охорону й інших працівників, які вчора були в інституті. — Він зробив паузу й дуже вагомо додав: — Усе відповідно до закону.

Все правильно. Вгадав. Заступ сполотнів.

— І що це вам дасть, я маю на увазі? — спитав він насмішкувато, але глузливість удалася йому погано.

— Не знаю, — стенув плечима Губченко. — Знімуть відбитки пальців, допитають працівників, охорону… Щось та з’ясують. Принаймні знатиму, що більше такого не буде.

— Звідки ви таке знатимете, таке знатимете? Міліція нічого не знайде, я маю на увазі, я маю на увазі. А злодії можуть прийти знову, прийти знову. — Тепер уже глузливість була реальна. Але ще не переконлива.

І раптом стала переконливою. Щось таке ледь уловне промайнуло в Заступових очах, і він уже зовсім іншим, справді глузливим тоном кинув:

— А втім, робіть як знаєте. Хочете викликати міліцію — викликайте. Ніхто вам не заважатиме.

Моя міліція

Він потрапив у власну пастку. А головне — просто не знав, де саме помилився. Що таке згадав чи придумав Заступ? Чому він раптом став таким глузливим? І що тепер робити?

Губченко сидів у своїй лабораторії перед телефонним апаратом і напружено думав. І нічого не міг придумати. Зрештою вирішив іти до кінця. Він набрав номер, довго чекав. Потім знову набрав номер і знову довго чекав. Така оперативність оперативного телефону міліції вже наперед нічого доброго не віщувала. В серіалах відважні охоронці порядку прибувають на місце злочину за мить до того, як він має статися. Вони всіх рятують, заламують негідникам руки за спину й спритно окільцьовують їхні зап’ястки. У житті за той час, поки Губченко висів на телефоні, навіть дуже непідготовлені злочинці встигли б накоїти більше лиха, ніж сподівалися.

Нарешті приємний жіночий голос безбарвно повідомив, що Губченко додзвонився туди, куди хотів.

— У мене на робочому місці сталася крадіжка. Власне, мене пограбували… — Спроби говорити стислою офіційною мовою завжди давалися йому зле. — У мене з робочого стола вкрали триста гривень.

— Вибачте, якщо збитки не перевищують вісімсот гривень, ми не приймаємо заяви. Треба бути акуратнішим із власними грішми. — І мила жінка (якою уявляв її Губченко) швиденько відімкнулася, щоб він не встиг сказати ще щось.

Ну, тепер зрозуміло. Звісно, Заступові це було відомо. Втім, відомо йому було й те, що в кабінеті Губченка встановили сигналізацію. Без нього це було б ніяк не можливо. А це означає, що та дивна структура, де працював Коміренко, — державна. Або, можливо, вона приватна, але має серйозний дах у конторі.

Що ж, будемо шукати інші способи. Губченко раптом новими очима подивився на телефон. Невже? Він увімкнув комп’ютер, увійшов в інтернет, знайшов якийсь рок-сайт і запалив на всю потужність жахливе гупання з неймовірним вереском. Потім обережно розкрутив телефонну слухавку й побачив те, що там і мусило бути, — маленького жучка. Зовсім крихітного. Він навіть не уявляв, що вони такими бувають. Поза будь-якими сумнівами, такий жучок значно дорожчий, ніж, скажімо, втричі більший. Відчувається, що вони не економлять.

Це ще одне ускладнення. Як користуватися комірчиною, якщо вони чують усе, що діється в лабораторії? Знову закрутив слухавку і зробив тихіше музичні тортури. Гаразд. Здаватися все одно не можна. Треба якось дуже по-дурному відреагувати. Хай вважають, що він у розпачі й робить дурниці.

Втім, це щось розумне легко придумати, а спробуй вигадати, як повівся б дурень! Насамперед він би не уявляв, з ким має справу. Тож справді захищався б від злодія. От і спробуємо захиститись.

Губченко дістав із шафи з інструментами в’язанки різнобарвних дротів і вибрав із них коричневий, кольором дуже подібний до кольору підлоги. Забив в одвірки два цвяшки в самісінькому низу й натягнув дріт. Для цього довелося переставити сміттєве відро, і воно перекрило один із датчиків сигналізації. Губченко хотів поставити відро на місце, але потім подумав, що це якраз добре. Він піде з роботи, а сигналізація працюватиме. Отже, хтось муситиме перевірити, що сталося. Шкода, що цієї картини сам Губченко не побачить. Це було б уже надто нахабно.

Побутова травма

«Доводжу до Вашого відома, що в інституті стали регулярними спроби пограбування службових приміщень. Про одну з таких спроб, яка призвела до втрати мною матеріальних цінностей у розмірі 300 (триста) гривень, я Вам повідомляв усно під час нашої розмови у Вашому кабінеті, куди Ви мене запросили, щоб не обговорювати цієї проблеми в присутності працівника охорони, хоч, як на мене, він міг би щось додати до нашої розмови. Втім, Ви, шановний Миколо Миколайовичу, за своєю посадою маєте більші підстави вирішувати, з ким радитися, а з ким ні. Оскільки Ви під час нашої розмови порадили мені звернутися до міліції, я так і зробив, але отримав відмову з огляду на те, що наша міліція не розглядає справ щодо правопорушень, унаслідок яких виникли збитки на суму меншу за 800 (вісімсот) гривень. На жаль, через небажання міліції втрутитися в цю ситуацію, минулої ночі сталася ще одна спроба пограбування службового приміщення (лабораторії). Вчора я поставив сигнальний прапорець на вході до свого службового приміщення, а сьогодні вранці помітив, що він пошкоджений. Власне, цілком зруйнований, що є незаперечним свідченням того, що до службового приміщення намагалися проникнути сторонні. Звертаюся з клопотанням щодо вжиття належних заходів, які б унеможливили проникнення до службових приміщень сторонніх осіб».

Цей шедевр бюрократичної творчості Губченко писав з величезною насолодою. Він заніс доповідну до канцелярії, попросив, щоб її зареєстрували й передали Заступові. Занотував у своєму записничку вхідний номер документа й пішов працювати.

Планова тема знову зрушила з місця. Він плідно попрацював півтори години і зрозумів, що вийшов на фінішну пряму. Але не настільки пряму, щоб уже сьогодні закінчити. Закрив файл, поставив додатковий захист — не для того, щоб роботи ніхто не прочитав. Усе одно прочитають. Однак доведеться посушити голову.

І тільки після цього сходив до канцелярії й поцікавився, чи його доповідна вже потрапила до