Читати книгу - "Сяйво"

(маленький Джекі зараз він був маленьким Джекі що задрімав і бурмоче на оплетеному павутинням туристичному стільці в той час як топка позаду нього з ревінням пробуджується до повного життя)

точно знав, скільки тоді впало ударів, бо кожне глухе «чвак» по тілу матері закарбувалося в його пам’яті, як безмозкий штрих чекана на камені. Сім разів «чвак». Не більше, не менше. Вони з Беккі плачуть, дивлячись і не вірячи власним очам, на окуляри матері в картопляному пюре, одна з тріснутих лінз вимазана підливкою. Бретт кричить з коридору татові, застерігаючи, що, якщо той поворухнеться, він його вб’є. А тато знову і знову повторює: «Кляте мале щеня. Клятий малий вилупок. Віддай мені мою палицю, ти, кляте мале цуценя. Дай-но її сюди». Бретт, істерично розмахуючи палицею, відповідає: «Так, так, я тобі дам, тільки поворухнешся лишень, я тобі таки дам, чого забажаєш, і ще додам з походом. Я тобі сповна надаю». Мама, стуманіла, повільно підводилася на ноги, її вже набрякле обличчя, що розпухало далі, немов перекачана стара шина, кровоточило у чотирьох чи п’яти різних місцях, і тоді вона сказала жахливу річ, мабуть, це була єдина її фраза, яку Джекі міг пригадати дослівно: «Хто забрав газету? Ваш тато хоче подивитися комікси. Дощ усе ще йде?» Після цього вона знову повалилася на коліна, і волосся звисало на її розпухле, закривавлене лице. Майк дзвонить лікарю, белькоче щось у телефон. Чи може той терміново приїхати? Тут таке з матір’ю. Ні, він не може сказати, в чому проблема, не по телефону, у них спарена лінія, він ніяк не може. Просто приїздіть. З’являється лікар і забирає маму до шпиталю, до лікарні, в якій тато пропрацював усе своє доросле життя. Тато, трохи протверезілий (або, ймовірно, з тупою хитрістю будь-якої заскоченої в скрутному становищі тварини) сказав лікарю, що вона впала зі сходів. На скатертині кров, бо він намагався їй нею витерти її таке рідне обличчя. «Отже, її окуляри пролетіли через усю вітальню аж до їдальні й опинилися в її тарілці, у картопляному пюре з підливкою? — перепитав лікар з доволі знущальним, усміхненим сарказмом. — Саме так усе трапилося, Марко? Я чув про людей, які можуть ловити радіопередачі своїми золотими зубними пломбами, і бачив одного чолов’ягу, якому вистрелили межи очі, і він вижив, щоби потім про це розповідати, проте тутешнє для мене новина». Тато лише помотав головою і сказав, що не знає, окуляри цілком могли спасти в неї з обличчя, коли він заніс її до їдальні. Всі четверо дітей мовчали, ошелешені запаморочливою незворушністю такої брехні. По чотирьох днях Бретт звільнився з роботи на фабриці і вступив до Сухопутних військових сил. Джек завжди відчував, що це відбулося не лише через бійню, яку вчинив їхній батько за обіднім столом, але більше через той факт, що в лікарні, тримаючи за руку місцевого пароха, їхня матір підтвердила батькову версію. Обурений, Бретт покинув їх, аби лиш опинитися десь подалі. Його вбили у провінції Донг Хо тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого — того року[156], коли Джек Торренс, уже в коледжі, почав брати активну участь у студентських демонстраціях за припинення війни. Він розмахував закривавленою сорочкою свого брата на мітингах, які збирали дедалі більше народу, проте не Бреттове обличчя стояло йому перед очима, коли він оголошував промови, — він бачив стуманіле, безтямне обличчя своєї матері, матері, яка питається: «Хто забрав газету?»

Майк утік через три роки, коли Джекові вже було дванадцять, — він вступив до Нью-Гемпширського університету, отримавши щедру Почесну стипендію[157]. За рік після того їхній батько помер від раптового обширного інсульту, що стався в той час, коли він готував пацієнта до операції. Він завалився у своїй незастебнутій, розхристаній білій робі, мабуть, уже мертвий іще до того, як ударився об немаркі чорно-червоні кахлі шпитальної долівки; минуло ще три дні, і цей чоловік, ірраціональний білий привид-бог, який займав панівне становище в житті Джека, опинився під землею.

На камені було написано: «Марк Ентоні Торренс, Люблячий Батько». Джек додав би до цього ще один рядок: «Він Знав Як, Грати В Ліфта».

Була велика купа грошей по страховках. Є люди, що так само маніякально колекціонують страхові поліси, як інші колекціонують монети і поштові марки, і Марк Торренс належав саме до такого типу людей. Страхові гроші нагодилися в той самий час, коли припинилася сплата щомісячних страхових внесків і рахунків за спиртне. П’ять років вони прожили багатіями. Майже багатіями…

У неглибокому, неспокійному сні перед ним, немов у дзеркалі, зринуло його обличчя, його, але й не його, широко розплющені очі й невинні, припухлі губки хлопчика, що сидить у коридорі зі своїми машинками, чекаючи на свого татуся, чекаючи білого привида-бога, чекаючи на ліфт, який підноситиме його з п’янкою, запаморочливою швидкістю крізь солоно-тирсовий туман віддиху таверн, можливо, чекаючи цього ліфта, щоби той гунув униз і розбився, і в нього тоді з вух вискакуватимуть годинникові пружинки, у той час як тато гуркотатиме реготом, і це

(трансформувалося в обличчя Денні, таке схоже на його власне обличчя, яким воно колись було, він має очі світло-блакитні, а в Денні вони сірі, кольору захмареного неба, але губи все одно бантиком, і він так само світлошкірий; Денні в його кабінеті, у трусиках-підгузку, всі його папери понамокали, і запах пива підноситься легким туманом… жахливе місиво, все шумує, підносячись на крилах дріжджів, дихання таверн… тріск кістки… його власний голос п’яно нявчить: «Денні, ти в порядку, доку?.. О, Господи, О, Господи, твоя бідна ніжна рученька…» — і це обличчя трансформувалося у)

(мамине безтямне обличчя зринає з-попід столу, побите і кровоточиве, і мама мовить)

(…від твого батька. Я повторюю, це надзвичайно важливе повідомлення від твого батька. Прошу, залишайся налаштованим або негайно налаштуйся на частоту Щасливого Джека [158] . Повторюю, негайно налаштуйся на частоту Щасливої Години. Я повторюю…)

Повільне мікшування. Безтілесні голоси долітають до нього лунко, немов крізь безкінечний, мрячний коридор.

(«Щось повсякчас стає на заваді, милий Томмі…»)

(«Медоку, ти тут чи ні? Знову блукалось мені уві сні. Нелюдські монстри тут моторошні…»)

(«Перепрошую, містере Уллман, але хіба це не…»)

…кабінет з картотечними шафами, великий письмовий стіл Уллмана, поки що пуста книга резервування номерів на наступний рік уже лежить на місці — ніколи нічого не