Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— А ти придерж язика, тебе ніхто не питає! — відказав Анрік.

Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, вдягнена до верхової їзди.

— Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка, — мовив він. — Посидьмо-но отут на лавочці, доки він приведе коня. — Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.

— Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? — озвалася Єва.

— Лихий? Жорстокий? — із щирим подивом перепитав хлопчик. — Про що це ти, люба Єво?

— Я не хочу, щоб ти назирав мене «люба Єва», коли ти отаке робиш, — сказала Єва.

— Сестричко, ти ж не знаєш Додо. Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня, з нього так і лізе. Ото єдина рада — зразу приструнити його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само й тато робить.

— Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.

— Ну, тоді цей старий негр просто якась дивовижа! — мовив Анрік. — Додо починає брехати тільки-но розтулить рота.

— Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.

— Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.

— Та ти ж побив його ні за що!

— Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.

Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.

Невдовзі надійшов Додо з кіньми.

— От тепер, Додо, ти зробив усе добре, — сказав йому молодий господар уже прихильніше. — Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.

Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.

Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.

Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила:

— Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.

Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.

— Додо, сюди! — владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.

— Ось тобі, Додо, — сказав Анрік. — Купиш собі цукерок.

І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.

Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга — те, чого він потребував куди більше, — щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.

Брати Сен-Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно, як звичайно:

— Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?

— Анрік — справжнє бісеня, коли скипить, — недбало відказав Олфред.

— Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? — сухо запитав Огюстен.

— Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік — це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.

— До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: «Всі люди народжуються вільними й рівними»[22].

— Пхе! — мовив Олфред. — Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.

— От і я так думаю, — значливо докинув Сен-Клер.

— Адже ми чудово знаємо, — сказав Олфред, — що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів — просто казна-що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.

— А ти спробуй довести це самій черні — заперечив Огюстен. — Колись вона вже повернула на своє у Франції.

— Тим-то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я, — відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.

— Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо, — сказав Огюстен. — Як-от, приміром, у Сан-Домінго[23].

— Ет! — мовив Олфред. — У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.

— Пізно схаменулися, — відказав Огюстен. — Освіту вони однаково матимуть, але яку — ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.

— Вони ніколи не візьмуть гору! — заперечив Олфред.

— Так-так, — мовив Сен-Клер, — наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.

— Гаразд, — відказав Олфред, — побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.

— Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі.

— Час покаже! — зі сміхом відгукнувся Олфред. Та, мабуть, годі про це, Огюстене. Ми з тобою вже сотні разів повертаємось до цієї розмови, та все не дійдемо згоди. Чи не пограти нам краще в триктрак?[24]

Брати піднялися на веранду, сіли до легкого бамбукового столика і незабаром цілковито поринули в гру. Вони не бачили нічого довкола, поки не зачули неподалік кінське тупотіння.

— Діти їдуть, — сказав Огюстен, підводячись. — Поглянь, Олфе! Чи ти бачив коли щось прекрасніше?

І справді, то була прекрасна картина. Анрік, ясночолий, з чорними, як шовк, кучерями та розпашілим обличчям, весело сміявся, нахилившись до своєї чарівної! сестрички. Єва була убрана в голубий костюмчик для верхової їзди та капелюшок такого самого кольору. Після прогулянки на щічках у неї паленіли рум’янці, ще дужче відтіняючи навдивовижу ніжну, аж прозору шкіру та золотаві коси.

— О небо! Яка вона довершена красуня! — вигукнув Олфред. — Згадаєш моє слово, Огюстене, ще не одне серце буде краятись через неї!

— А буде, твоя