Читати книгу - "Мій тато — кілер"

А от найманців і стрільців Володі в пана Юя зібралася ціла колекція. Та й на відміну від якудз пана Нісімури кожен з них волав так, неначе був п’яною жінкою, яка народжує двоголову дитину.

Але і з них ніхто нічого не знав.

— Я втомився, — сказав пан Юй своєму помічникові. — Продовжуй без мене.

І, витерши руки чиєюсь розірваною сорочкою, він пішов до виходу з орендованого ним спеціально для утримування полонених гаража-ангара на півсотні вантажівок.

Популярною була страта розпилюванням навпіл. Для цього тіло людини міцно затискали між двома широкими дошками, які потім ставили вертикально, щоб людина опинялася вниз головою. Після цього дошки (і затиснуте між ними тіло) розпилювали зверху вниз довгою дворучною пилкою. Спочатку затиснута між дошками людина чула лише скрегіт пилки і розуміла, що ця пилка ось-ось вріжеться в її тіло… І повільно рухалася вниз, розриваючи м’язи і нутрощі, дроблячи кістки.

— Кому ще? — запитав сам себе Бауер, дивлячись на три мобілки, які лежали перед ним. А дзвонити більше він не мав кому. Господарі по-справжньому серйозних бійців уже знали, хто виступив війною проти Володимира Миколайовича, і говорили «ні» вже тоді, коли чули голос Бауера. Найманці? Ті теж здебільшого відповідали відмовою, посилаючись на зайнятість чи машину зовнішнього спостереження під своїм під’їздом.

Дрібні банди чи відставні менти? Ці радше продадуть його і його господаря, аніж будуть ризикувати собою.

— Хто?

— Виходить, — сказав Володимир Михайлович, — що ми самі?

— Виходить, що так, — сказав Бауер.

Вони переховувалися в маленькій квартирці відселеного будинку — четверо чоловіків і одна маленька дівчинка. Марина, її вітчим, Бауер і двоє охоронців.

— Добре, — сказав Бауер. — У мене є ще варіант.

І він знову взяв мобільний.

— Привіт, мені б Кирила.

— Я слухаю.

— Є робота на півмільйона…

— Урятувати твого хазяїна від поганих китайців? — посміхнулася людина на тому кінці дроту. Вона, як і майже всі в місті, хто заробляє стріляниною, вже знала про проблеми чорного банкіра пана Ямпольського.

— Так.

— Добре. Де ви?

— Півмільйона? — запитав Володя після того, як керівник його більше не існуючої охорони відключив телефон. — Чи не забагато?

— Ваше життя варте цих грошей, — сказав Бауер.

— Але чи варта цих грошей людина, якій ти подзвонив?

— А хіба є хтось інший?

А що робив я весь цей час? Спав, їв, дивився телевізор. Ідучи з готелю, залишав у портьє записки, обіцяючи повернутися якомога раніше, а не повертаючись, дзвонив йому, щоб запитати, чи не шукав мене хто-небудь і, почувши: «не шукав», далі блукав містом.

У мене тут не залишилося друзів, у мене тут не залишилося улюблених вулиць. У мене не було спогадів, якими я міг дорожити, погладжуючи холодні камені. Та й місто не хотіло приймати мене, то, запитуючи голосом таксиста: «Іноземець?», то — люб’язною офіціанткою в ресторані: «Якщо хочете, я можу перейти на англійську», а то, нахабно шкірячись просто в обличчя «тупого туриста»: «Ми приймаємо оплату тільки в доларах».

Я став для тебе чужинцем? Ну й Бог з тобою. Ти вважаєш мене іноземцем? Та будь ласка. Хочеш оплату в американській валюті? Тримай зелену сотню.

І щоразу, особливо коли я повертався в готель надвечір, я чув одне і те ж питання:

— Чи не хочете познайомитися з дівчиною?