Читати книгу - "Хранитель забутих речей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гадаю, вона справді призначалася для тебе.
— Я на це сподіваюся, — відповіла Аліса.
Решту дня Морква гарчав на повітку, а Саншайн торохтіла про свою нову подругу Алісу. Аліса вивчає в університеті англійську літературу та драму. Аліса захоплюється Девідом Бові, Марком Воланом і Бон Джові. А вже традиційну «любеньку чашечку чаю» витіснив варіант «будівельницький».
Того дня за пізньою вечерею Лора розповіла Фредді про їхню відвідувачку.
— Значить, працює, — сказав Фредді. — Я маю на увазі сайт. Це саме те, чого хотів Ентоні.
Лора похитала головою:
— Ні, не зовсім. Пам’ятаєш, що написано в листі? «Якщо вдасться зробити щасливою хоч одну людину, зцілити бодай одне розбите серце, це зробить усі мої речі безцінними». А цього я ще не зробила. Звісно, Аліса була рада знайти парасольку, але ми не можемо бути впевненими, що ця річ чимало для неї важить. А та дівчина, яка забрала резинку для волосся, взагалі за нею не тужила.
— Це лише початок, — зауважив Фредді, підводячись, щоб прогулятися перед сном з Морквою навколо повітки, — врешті-решт ми досягнемо мети.
Та якби ж то йшлося тільки про загублені речі! Після того як Саншайн розшифрувала її, підказка здавалася такою простою. Річ, із якої все почалося. Ентоні називав її «останньою ниткою, що зв’язувала його з Терезою», і коли він загубив ту річ у день смерті Терези, цю останню нитку було розірвано. Якщо медальйон з її першого причастя дійсно міг поєднати Терезу з Ентоні, де, милостивий Боже, їм його шукати? Фредді пропонував розмістити на сайті оголошення про загублену річ, яку розшукують, але вони навіть не знали, як цей медальйон виглядає чи де Ентоні його загубив, отож у них практично не було інформації, щоб сподіватися його знайти.
Лора прибрала зі столу тарілки. Минув довгий день, і вона втомилася. Те вдоволення, яке вона відчула після відвідин Аліси поступово розвіялось і змінилося на вже знайоме почуття безсилля.
А на веранді знову заграла музика.
Розділ 44Юніс
2013
У вітальні «Щасливого притулку» знову заграла музика. «Charmaine» Мантовані. Спершу тихенько, а потім чимраз голосніше. Надто голосно. Еді накрутила звук на повну. Скоро сама вона кружляла бальною залою в ритмі глісандо[83] в піні мережив і блискіток. Ногам так зручно ступати в її найкращих золотавих танцювальних черевичках, а пустотливі вогники крутяться навколо різнобарв’ям веселки.
Коли Юніс і Бомбардир проходили через вітальню, прямуючи до кімнати Бомбардира, вони побачили пошарпану нічну сорочку, у якій заледве вгадувалася худа старезна жінка у картатих капцях, із залишками сивого волосся на голові. Вона заледве човгала по кімнаті із заплющеними очима, ніжно обіймаючи когось невидимого. Раптом з іншого крісла хтось почав стукотіти ціпком і сипати прокльонами.
— Тільки не знову! Господи Ісусе! Тільки не знову! Тільки не знову! Тільки не знову!
Це зі свого крісла підводилась Евлалія.
— Тільки не колонки, зовсім здуріла ця смердюча сучка! Дай же нам спокій! — заревіла вона, пожбуривши одну зі своїх палиць в Еді. Палиця і на милю не підлетіла до старої танцюристки, але та застогнала, сльози покотилися з її очей, а сеча полилася між ніг на капці.
Евлалія звелася на ноги, опираючись на ту палицю, яка в неї ще залишилася.
— А тепер ця стара шкапа ще й обісцялася! — люто прошипіла Евлалія, розбризкуючи слину.
Юніс спробувала відтягти Бомбардира, але він немов приріс до підлоги. Деякі мешканці почали плакати та кричати, а декотрі спокійно спостерігали на віддалі. Чи принаймні вдавали спокій. Двоє з персоналу заспокоїли Евлалію, а Сильвія забрала бідолашну Еді. Стара тремтіла і скиміла, сеча капала з пелени її нічної сорочки, поки вона човгала, хапаючись за руку Сильвії і гадаючи, де ж поділася бальна зала.
Повернувшись у прихисток кімнати Бомбардира, Юніс зробила йому чашку чаю. П’ючи чай, Юніс розглядала поповнення Бомбардирової колекції крадених речей. Він почав красти предмети, які йому були геть зовсім не потрібні. Ваза, чайна чашка, столові прилади, рулони пластикових пакетів для сміття, парасольки. Він ніколи не крав з кімнат інших мешканців, тільки із загальних місць. Симптом його хвороби, мабуть. Дрібні крадіжки. Але він і губив речі також. Наприклад, слова, він губив слова, як дерево восени втрачає листя. Ліжко міг назвати «м’який прямокутник для сну», олівець — «паличка з сірою серединою, щоб нею писати». Замість слів він говорив підказками чи, усе частіше, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранитель забутих речей», після закриття браузера.