Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

Але цей його бій був приречений на програш. Із кожною хвилиною літай-камінь малів, розгублюючи свою летючість. Аби «Небесний гарцівник» ще потримався у повітрі, треба було зробити його легшим.

— Віїґу! — гукнув Живчик. — Бігом до корпусних снастей! Обріж гирі.

— Ве-ве, — відповів блукай-бурмило. — «Обрізати гирі, капітане? Але ж корабель зробиться геть хисткий!.»— Треба йти на ризик, — так само криком пояснив Живчик. — Починай із серединних! Не поможе — обріж гирі на носі й на кормі… З ласки неба це дасть нам потрібну летючість. — Він насупився. — Живо, Віїґу!

Невдоволено щось буркочучи, довготелесий блукай-бурмило побіг виконувати капітанові команди. Живчик покрутив пальцями різні кістяні й дерев’яні амулети в себе на шиї. Далеко внизу, на майданчику під Опівнічним шпилем, стояла, маючи на вітрі полами, постать у чорному вбранні та в чудернацькій, схожій на рило, масці, що затуляла майже все обличчя.

— Ве! Ве! — закричала Моллін. — «Літай-камінь! Він розпався навпіл!»

— Стули його! — наказав Живчик. — І потримай ще трохи.

Тут по той бік вежі спалахнув і шугнув угору світловий сигнал світлякової барви. Він здійнявся в небо високо над їхніми головами яскраво-пурпуровою розжевреною смугою.

Живчик заскреготав зубами.

— Хвала Небу! — прошепотів він. — Це нам знак! Рук чекає на нас!

Тієї самої миті Віїґ, либонь, відтяв першу гирю, бо небесний корабель ураз підскочив угору на кілька ступнів, і гарпунна сальва, не завдавши ніякої шкоди, пролетіла під його днищем.

— Тримайся, Кулькапе, давній мій друже, — суворо примовляв Живчик. — Ми йдемо по тебе! А внизу, на майданчику біля підніжжя Опівнічного шпилю, Орбікс Ксаксіс підозріливо розглядав яскраво-пурпурове світло.

— Певне, якийсь сигнал, — виснував Найвищий Сторож. Тоді видивився на «Небесного гарцівника», і очі його звузилися. — Поки ти там, угорі, відвертав нашу увагу… — задумано протяг він, — у вежі коїлося щось іще. Нюхом чую пацюка… — І, помовчавши, він вигукнув: — Темниці!

— Я зараз же їх перевірю, — озвався блідий, аж жовтий, юнак зі стриженою налисо головою і стрімголов кинувся вниз понівеченими східцями.

— Ти, Банджаксе! — крикнув Найвищий Сторож одному з отаманів, що стояли поруч. — Візьми два десятки Сторожів і прочеши темниці, чи не проник туди хто. Ніхто не повинен ні зайти, ні вийти!

— Негайно буде зроблено, Найвищий Стороже! — відповів Банджакс і затупотів своїми важкими черевиками по дерев’яних східцях.

Найвищий Сторож знову звів погляд на «Небесного гарцівника». А піратський корабель нарешті відчепився від Опівнічного шпиля і заходився начебто робити велике коло навкруг вежі.

— Гадаєш, обкрутив Найвищого Сторожа навколо пальця, га? — просичав Орбікс Ксаксіс.

А Живчик із похмурою рішучістю тримав важіль головного вітрила. Тепер, коли літай-каменя вже не зцілиш, він позичав підіймальну силу у великого пошарпаного вітрила. Повільно, обережно, борючись із підступними потоками мрячного повітря, хлопець по колу повів «Небесного гарцівника» до східної стіни вежі й там розпочав довгий небезпечний спуск.

Та ось Вемеру згукнула:

— Ве-ве! Ру-ве-ук!

Глянувши вниз, Живчик уздрів Рука, що стояв на містку, навислому над безоднею, третьому на шляху вниз, а з ним… Живчик охнув. Невже то він? Чи ж могла ота згорблена сива постать і справді бути його учнем Кулькапом? Тамтой виглядав таким висхлим, таким тендітним — і таким старим.

— Готуйтесь до посадки на борт! — гаркнув Живчик униз. Юний Бібліотекарський Лицар зиркнув угору і шалено замахав руками.

Небесний корабель опускався усе нижче й нижче. Усе ближче заповітний місток.

— Вемеру! — гукнув Живчик. — Ве-ві-іла-вурр! «Допоможи старому зробити посадку!»

— Професоре! — рішуче сказав Рук. — Вам доведеться стрибнути.

— Стрибнути? — прохрипів старий вчений. — Я вже давно відстрибався!

— А ви постарайтесь, — наполягав Рук. — Ви мусите постаратись.

Він знову глянув угору. «Небесний гарцівник» був уже просто над ними. Коли корабель спустився ще нижче, Рук став у Кулькапа за спиною і взяв старого за плечі.

Ось небесний корабель уже порівнявся з ними, а все ж лету не сповільнив.

— Ні, ні, я не можу.

Кулькап тремтів: щойно тільки глянув він униз, як усі роки сидіння на тюремному полу над запаморочливо глибоким колодязем ураз повернулися і накинулися на старого з нечуваною силою.

— Стрибай! — крикнув Живчик.

Рук зіштовхнув Кулькапа з містка. У цей час Вемеру нахилилася вперед із розпростертими руками. Ось вона зловила старого професора у свої мохнаті обійми і легенько поставила на чардак.

— Ве-ве, — лагідно сказала блукай-бурмилиха. — «Отепер ти у безпеці».

Нетямлячись із радощів, Живчик закріпив важелі керування польотом і метнувся на бак привітати свого давнього друга. З розпростертими руками він підбіг і палко обняв професора.

— Кулькапе! Кулькапе! — вигукував він здушеним від хвилювання голосом. — Немає слів, щоб описати, яке це для мене щастя — побачити тебе знов!

— Немає слів і в мене, щоб розтлумачити, що то для мене — побачити тебе, Живчику, — відповів Кулькап. — Немає, немає слів і в мене.

Тут небесний корабель раптом дав різкий кант.

— Тримайся, друзяко, — кинув Живчик, відбігаючи. — Ми ще не в безпеці. Але не бійся. Я тебе не підведу!

Опинившись знов за штурвалом, Живчик вивільнив важелі й постарався зробити все, аби вирівняти пораненого небесного корабля.

— Трішки, ще трішечки протримайся! — слізно благав він «Небесного гарцівника», що весь дрижав і скрипів.

— Ве-ве! — загукала Моллін. — «Літай-камінь розпадається!»

Живчик удруге зафіксував штурвал та важелі й, кинувшись до балюстради, гаркнув униз:

— Носову гирю, Віїґу! А тоді з корми!

— Ве-верра! — проревів, відповідаючи, блукай-бурмило. Він-бо вже відтяв обидві гирі.

— То відріж і корпусні гирі! — загорлав Живчик. — І малі, й середні, й великі!

Віїґ нічого не відповів,