Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Наші побоювання виявилися небезпідставними, — сказав Карличек. — В її квартирі хтось зробив обшук і встиг дещо знищити. Почерк не схожий на того, хто побував на дачі Фієдлера. Замок на дверях цілий. Безперечно, невідомий мав ключі. Він відімкнув замок, а потім, погосподарювавши, знову замкнув його.

Слова Карличка відволікли мене від наступної операції.

— Це значить, що він, нічого не знайшовши на дачі Фієдлера, прийшов до Мілнерової, — підсумував я.

— Ми зламали двері до квартири Мілнерової, але виявляється, нас знову випередив якийсь невідомий, якщо це, звичайно, не сам Арнольд. Хтось вміє добре користуватися чужими ключами. Ця людина шукає якусь річ, заховану Арнольдом, і припускає, що вона може бути у однієї з його коханок.

— Ви маєте рацію, Карличку. Але ми поговоримо про це іншим разом. Зараз покличте, будь ласка, старшого лейтенанта Скалу, — мені ще треба поговорити з ним. Боюсь, що він не згодиться відпустити вас.

— Навпаки, він буде радий на якийсь час збутися мене, — посміхнувся Карличек.

Він хотів ще щось сказати, але я дав йому зрозуміти, що для цього немає часу.

Скала прийшов, коли ми майже повністю обміркували наступну операцію. Я чекав, що він буде здивований, довідавшись про те, яку відповідальну місію доручили його співробітнику. Але Скала мав вигляд людини, що потрапила в скрутне становище. Нарешті він сказав:

— Ваша правда. Карличек не криміналіст, а ілюзіоніст. Це ж він, — Скала хитнув головою у бік Карличка, — привів до нас слюсаря і заявив: «Коли щось трапилось з однією коханкою Арнольда, то де гарантія, що з другою не станеться чогось подібного». Хто б міг подумати, що в її квартирі роблять обшук, користуючись її ж ключами?!

— Я теж про це не думав, — вперто захищався Карличек.

— Мова йде про один і той же випадок. Власник ключів кудись безвісти зникає, потім хтось відвідує його квартиру і перетворює її на склад утильсировини. Коли б ми кілька днів нічого не знали про Мілнерову, то, звичайно, кинулись би її розшукувати. А цей пророк, немов знаючи наперед, що буде сидіти собі на дачі та грати роль Майєра, спішить відвідати Мілнерову. Як ви гадаєте, де зараз Мілнерова?

Карличек мовчки мружить очі.

— Бачите, який він! Знає, а не скаже! В англійському посольстві, у пані Госсарт! Так чи ні? Якщо там Арнольд і Віра Клімова, то з ними й Мілнерова.

— Усі троє без ключів? — запитав Карличек.

— Авжеж, усі троє. Ця думка не дає спокою і вам, чи не так? Слюсарня пані Госсарт! Правда, звучить? Чи не хочете ви сказати, що хтось має намір залізти також у квартиру Клімових? Адже мати Віри з ранку до вечора на роботі.

— Їй-богу, товаришу старший лейтенант, інколи ваші думки бувають близькими до істини! — здивувався Карличек.

Скала навіть почервонів від обурення.

— Ви що, глузуєте з мене? Ну, це вже занадто! Може, ви хочете порадити нам скоріше бігти до пральні, де працює Клімова, щоб потім разом із нею піти на квартиру?

Погляд Карличка потеплішав.

— Я сподіваюсь, що ви зробите це і без моєї поради.

— Уявіть собі, що вже зробили!

— І правильно, — відповів Карличек. — Бо можуть бути всілякі несподіванки.

За хвилину Скалу покликали до телефону в іншу кімнату. Його повідомили, що в квартирі Клімової хтось уже побував. Злодій устиг оглянути кожен закуток, порозкидати одяг, білизну і посуд, нещадно все порвати й порозбивати. Потім невідомий зник, замкнувши за собою двері. Замок не зіпсовано.

Не гаючи часу, Скала попрощався з нами і побіг.

— Сто чортів! — долинуло вже з-за дверей. — Невже його ніхто не помітив?!

Я розгублено подивився йому вслід. Потім звернувся до Карличка:

— Вам це ні про що не говорить?

— Ні, — хитнув він головою. — Я саме входжу в свою наступну роль.

— Тоді давайте почнемо готуватися, — погодився я. — Тільки… ви не пригадуєте ту замкнену шухляду в новій Арнольдовій шафі для одягу?

— Щось не пригадую, — збрехав він, не моргнувши оком.

Я суворо подивився на нього.

— Не ображайтесь, Карличку, але інколи справа вимагає, щоб над нею поламали трохи голову. Ми з вами були впевнені, що злодій, який відвідав дачу Арнольда, знайшов у шафі те, що шукав. І тому йому не було потреби відмикати нижню шухляду. Тепер виявляється, що ми помилилися. Чи не так? Він там нічого не знайшов, бо продовжує шукати в інших місцях. Тоді чому ж він не зазирнув у нижню шухляду?

Карличек мовчки знизав плечима.

— Мабуть, тому, — відповів я замість нього, — що в шафі нічого не шукали. Її відчиняли з іншою метою.

О четвертій годині дня, після докладного інструктажу, Карличек залишив мій кабінет і пішов готуватися до наступної операції. Завтра вранці він мав одержати двоє посвідчень із своїми фотографіями — на ім'я Майєра і Неумейстера, і після цього вирушити до професора Коларжа. Там, на віллі професора, ми мусили зустрітися завтра, позавтрьому або через кілька днів — залежно від того, як складуться обставини. Звичайно, коли не трапиться чогось непередбаченого. На цей час Карличку заборонялося підтримувати з нами прямий зв'язок.

О пів на п'яту я одержав повідомлення про те, що з приміщення англійського посольства вийшла жінка. Це була Флора Мілнерова. За нею стежили. Вона спробувала зупинити таксі, але машина була зайнята, і їй довелося сісти в трамвай.

Біля будинку, де вона мешкає, до неї підійшло двоє наших працівників у цивільному. Вона роздратовано запитала, що їм від неї потрібно.

— Хочемо вас попередити, щоб ви не лякалися…

— А я вас і так не боюся, — грубо відповіла вона.

Тоді оперативники пояснили, що в її квартирі хтось побував і вчинив там справжній шарварок. Вона кинула на них презирливий погляд, переконана