Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Розділ 28

Було ясно, що їхати мені треба наступного ж дня, і у першому спалахові каяття було так само ясно, що зупинитись я маю у Джо. Проте, коли я замовив місце на передку у завтрашній кареті і з'їздив попередити містера Покета, другий пункт уже не здавався мені таким незаперечним, і я став придумувати всякі причини й приводи, щоб заночувати у «Синьому Кабані». Бо у Джо я звалюсь як сніг на голову,- там же мене не ждуть, і постіль не встигнуть приготувати, і буде занадто далеко від міс Гевішем, а вона ж така примхлива, і це їй може не сподобатись. Нема облуди над самооблуду, а я ж якраз і силкувався сам себе одурити. Чудна-таки річ! Нічого дивного, коли я через незнання прийму від когось фальшиві півкрони; але як я міг монету свого власного карбу взяти за повноцінну?! Послужливий незнайомець, вдаючи, ніби щільніш скручує мої банкноти задля безпечності, насправді ховає їх собі в кишеню, а мені підсовує лушпу в папірці,- але чого варте це дешеве ошуканство проти того, коли я сам підсовую собі лушпу й сприймаю її за чисті гроші!

Зрештою, постановивши зупинитись таки у «Синьому Кабані», я став сушити голову тим, чи брати з собою Месника. Дуже кортіло мені побачити, як цей дорогий найманець хизуватиметься своїми чобітьми на подвір'ї «Синього Кабана», і вже зовсім важко було стриматися від спокуси так наче між іншим з'явитися з ним у кравцевому закладі й ошелешити нешанобливу душу Треббового хлопчака. Хоча, з другого боку, Треббів хлопчак міг би втертися Месникові в довіру й бозна-що йому наговорити або ж освистати його на всю Головну вулицю - то такий одчайдух і паливода, що на все здатен. А крім того, про нього могла б почути моя заступниця і не схвалити мого вибору. Кінець кінцем я вирішив обійтися без Месника.

Оскільки я взяв місце у денному диліжансі і пора стояла зимова, я знав, що останні дві-три години доведеться їхати в темряві. Від «Схрещених Ключів» ми від'їжджали о другій. На станцію я прибув хвилин за п'ятнадцять до відходу диліжанса в супроводі свого служника, якщо дозволено так назвати того, хто переважно слугував власному неробству.

У ті часи перевозити поштовими каретами в'язнів на кораблі було звичайною річчю. Мені часто розповідали, як їх возили, наче пасажирів, на відкритій площадці диліжанса, та я й сам не раз бачив, як вони сидять на лавках угорі, звісивши закуті ноги, тож і не здивувався, коли Герберт (він прийшов провести мене) сказав, що з нами їхатимуть два каторжники. Але у мене були свої, хоч і давні вже, причини щоразу завмирати серцем, тільки-но я почую слово «каторжник».

- Тобі це нічого, Генделю? - спитав Герберт.

- Та ні.

- А мені щось видалось, наче ти їх не любиш.

- Я й справді їх не люблю, та й ти, мабуть, теж. Але це нічого, хай собі їдуть.

- Дивись! Онде й вони,- сказав Герберт,- виходять з пивнички. Які неприємні й деградовані обличчя!

Вони, напевне, частували свого конвоїра - бо з ними був і третій, їхній супровідник,- і всі троє витирали долонями губи. Каторжників було скуто разом ручними кайданами, і на ногах вони мали залізні кільця з ланцюгами, так добре мені знайомі! Хоча й одежа їхня теж була мені добре знайома. Конвоїр мав на озброєнні два пістолети і ще під пахвою міцного кийка, але він був у найкращих стосунках з підопічними і, стоячи поряд них, поки запрягали коней, зберігав такий вигляд, немов арештанти були експонатами цікавої виставки, ще не відкритої для загального огляду, а він сам - її хазяїном. Один з каторжників був вищий і ширший у плечах, ніж другий, і йому, за якимись незбагненними приписами, чинними як у тюрмі, так і на волі, припав одяг меншого розміру. Його руки й ноги скидалися на здоровенні довгасті подушечки для шпильок, в арештантській робі він узагалі здавався потворним, але я з першого погляду впізнав це приплющене око. Воно належало чоловікові, що того давнього суботнього вечора сидів на лавці в «Трьох Веселих Моряках» і ціляв у мене з невидимої рушниці!

Що він мене поки що не впізнав, було очевидно. Він кинув на мене погляд, прицінився до мого ланцюжка від годинника, сплюнув і сказав щось товаришеві; тоді обоє засміялись і, забряжчавши спільними кайданами, одвернулися в інший бік. Великі цифри у них на спинах, як ото на дверях будинків, гидкі струпи на шкірі, як у бродячих собак, закуті ноги, сором'язливо оздоблені обмотками з хустинок, зацікавлені погляди й бридливість, що вони викликали у сторонніх,- усе це (як сказав Герберт) становило дуже неприємне й відворотне видовище.

Але це було ще не найгірше. Виявилося, що всі задні місця в кареті зайняла одна родина, яка вибиралася з Лондона, і двох в'язнів не було більш де посадити, як на передній лавці за кучером. Обурений цим холеричний добродій, якому припало четверте місце на цій лавці, зчинив одчайдушний лемент і розкричався, що це суперечить усім правилам, що саджати його поруч з такими мерзотниками - це бридота, й гидота, й зараза, й ганьба, й не знаю, що ще. А коней тим часом уже запрягли, і кучер квапив до від'їзду, і ми збиралися сідати на свої місця, і в'язні разом з конвоїром підійшли до карети, війнувши на нас своєрідним тюремним духом прокислого хліба, дешевого сукна, канатного двору й вапна.

- Та ви не хвилюйтеся, сер,- умовляв конвоїр розгніваного пасажира.- Поруч з вами я сяду, а вони скраю лавки. Вони вам анітрохи не завадять, сер. Ви сидітимете спокійно, наче їх тут і нема.

- А мене й нічого ганити,- пробурчав той каторжник, якого я впізнав.- Я з доброї волі туди не їду.