Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Раз Они­ся поїха­ла в по­ле, щоб спо­ло­ха­ти сон­них най­ми­чок. По­бу­див­ши їх, по­бив­ши й по­ла­яв­ши, во­на сіла на візок і звеліла па­руб­кові по­га­ня­ти до­до­му.

- Їдьмо, ма­туш­ко, навп­рос­тець, то швид­ше приїде­мо до­до­му, - ска­зав па­ру­бок.

- Про ме­не, по­га­няй навп­рос­тець, бо справді до­ма ба­га­то діла, - ска­за­ла Они­ся.

Парубок по­вер­нув ме­жа­ми та су­го­лов­ка­ми. Прос­тий візок був труський і по­чав підска­ку­ва­ти на ме­жах. Они­ся вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й ге­ца­ла на возі, на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Погонич зу­мис­не гнав коні з усієї си­ли. Візок ска­кав по груд­ках та ме­жах. Най­мит сміявся в ру­кав, аж спи­ну згор­бив.

- Та не же­ни так ко­ней, бо з ме­не дух вип­ре! Як тільки бу­де ме­жа, або бо­роз­на, або ро­зо­ра, ска­жи мені, то я вхоп­люсь ру­ка­ми за по­луд­раб­ки та й підве­дусь, бо я са­ма вже не­до­ба­чаю! - гу­ка­ла Они­ся. - Чи чуєш?

- Та чую, чую! Підведіться, ма­туш­ко, бо ось-ось за­раз бу­де по­пе­реч­на бо­роз­на, - го­во­рив по­го­нич.

До пе­рех­рес­ної межі бу­ло ще з доб­рий са­жень. Они­ся підве­лась, вхо­пив­шись за по­луд­раб­ки, й висіла на возі, аж гой­да­лась, не­на­че гой­дал­ка. Во­на ду­ма­ла, що вже по­ми­ну­ли ме­жу, й сіла, опус­тив­ши ру­ки. Са­ме тоді візок пот­ра­пив на ме­жу й підско­чив вго­ру. Они­сю так підки­ну­ло, що во­на аж гек­ну­ла й тро­хи не вис­ко­чи­ла з во­за.

- А бо­дай тобі в печінках так гек­ну­ло, як оце я гек­ну­ла, - ска­за­ла Они­ся.

- Стережіться, ма­туш­ко, бо ось за­раз бу­де знов бо­роз­на, - крик­нув най­мит.

Матушка знов вхо­пи­лась ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й гой­да­лась на повітрі на своїх ру­ках, як на ре­со­рах. Тільки що во­на пус­ти­ла ру­ки, віз знов ско­чив вго­ру. Ма­туш­ка аж гик­ну­ла.

- Бий те­бе си­ла бо­жа! Ме­не аж ги­кав­ка на­па­ла. Не поїду я з то­бою більше зро­ду-звіку, - ска­за­ла Они­ся. - Луч­че са­ма бу­ду по­га­ня­ти, а з то­бою не поїду ніко­ли в світі.

По обіді во­на сіла на візок і поїха­ла вже са­ма без по­го­ни­ча в Бо­гус­лав, на ба­зар за гле­чи­ка­ми. На­ку­пи­ла во­на пов­ний візок гле­чиків, прик­ри­ла їх сіном, сіла й по­ма­леньку поїха­ла до­до­му.

Онися дер­жа­ла в одній руці віжки, а в другій - батіг. Гле­чи­ки, пов­ти­кані в сіно в пе­ред­ку, по­ча­ли вис­ка­ку­ва­ти. Они­ся все прик­ри­ва­ла їх сіном, щоб ча­сом лю­ди або й, бо­ро­ни бо­же, відьми не вгляділи та не нав­ро­чи­ли ко­ро­ви. А гле­чи­ки все-та­ки вис­ка­ку­ва­ли й виг­ля­да­ли на світ бо­жий. Они­ся кля­ла їх в батька-матір. Тра­пи­лось в однім місці з'їжджа­ти з го­ри в чиємусь ху­торі. Они­ся не здер­жа­ла з го­ри візка. Ко­ня­ка по­пер­ла з усієї си­ли. Гле­чи­ки по­ча­ли тан­цю­ва­ти на возі й вис­ка­ку­ва­ли на­верх. Они­ся пус­ти­ла віжки й по­ча­ла прик­ри­ва­ти їх сіном, бо са­ме тоді йшли мо­ло­диці на­зустріч. Візок нас­ко­чив на гор­бок і пе­ре­ки­нув­ся. Они­ся ви­па­ла з во­за, а на неї по­си­па­лись гле­чи­ки.

- Ой бідна моя го­ло­вонько! - гук­ну­ла Они­ся й замість то­го, щоб до­га­ня­ти ко­ня­ку, во­на вхо­пи­ла в'язку сіна й ки­ну­ла на гле­чи­ки. Але то бу­ло на­да­рем­но. Они­ся прик­ри­ла сіном самі за се­бе че­реп­ки.

Якийсь чо­ловік впіймав ко­ня­ку на греблі й поп­ра­вив візок. Они­ся взя­ла од­ним од­но­го гле­чи­ка й з ним приїха­ла до­до­му.

- От те­пер смійтесь з ме­не: при­вез­ла з яр­мар­ку од­но­го ціло­го гле­чи­ка, - ска­за­ла Они­ся.

- А тре­ба ж бу­ло та­ки до­кон­че са­мим їха­ти, - ска­за­ла доч­ка.

- Еге, доч­ко: доб­ре, що ви си­ди­те та тільки кни­жеч­ки чи­таєте.

Восени Они­ся зібра­ла го­ро­ди­ну з своєї част­ки й са­ма по­вез­ла на ба­зар про­да­ва­ти ка­пус­ту, кар­топ­лю та морк­ву. Оле­ся їха­ла че­рез ба­зар, вгляділа Они­сю, засміялась їй в вічі, прий­шла до во­за й по­ча­ла тор­гу­ва­ти морк­ву, хоч їй морк­ви зовсім бу­ло не потрібно. Они­ся од­вер­та­ла го­ло­ву, але та­ки доб­ре тор­гу­ва­лась і не спус­ти­ла Олесі й ша­га. Оле­ся посміялась, посміялась та й пішла, нічо­го не ку­пив­ши.

Зять довідав­ся, що про­то­поп­ша на­ро­би­ла смішків з йо­го тещі, й більше не пус­тив Онисі на яр­ма­рок.

- Нащо вам здав­ся той клопіт. Та й не ли­чить вам сидіти на ба­зарі. Чи ми вам хліба жа­луємо, чи що? - го­во­рив зять.

- За це не ска­жу, не по­жаліюсь, але мені час і на смерть дба­ти: я не хо­чу, щоб ме­не по­хо­ва­ли за чужі гроші, а не на мої: не хо­чу й з до­мо­ви­ни ди­ви­тись ко­мусь в ру­ки, - го­во­ри­ла Они­ся. - Не­хай ме­не й по­хо­ва­ють на мої тру­да, й обід по мені справ­лять, і пом'януть мою ду­шу по смерті на мої тру­да, а не на чужі.

Придбавши гро­шей, Они­ся роз­да­ва­ла ми­лос­ти­ню стар­цям що­неділі, але ви­би­ра­ла черст­вий хліб і такі черстві пи­ро­ги, що й най­мич­ки не їли. Во­на, пев­но, хотіла прид­ба­ти собі царст­во не­бес­не ду­же еко­номічно. Старці вже зна­ли її ми­лос­ти­ню і з не­охо­тою прос­тя­га­ли до неї ру­ки під церк­вою.

Раз в ве­ли­ку су­бо­ту най­мич­ка спек­ла пас­ку для слуг і пішла в гли­ни­ще по гли­ну. Гли­ни­ще за­ва­ли­лось, і гли­на вби­ла дівку. Они­ся одібра­ла од­ну пас­ку, спе­че­ну тією най­мич­кою, й ду­ма­ла од­да­ти її стар­цям за ду­шу покійниці. Але ми­нув пер­ший день ве­ли­кодніх свят. Они­ся по­ди­ви­лась, що пас­ка ду­же здо­ро­ва, й пош­ко­ду­ва­ла од­да­ва­ти стар­цям. Вже ми­нув тиж­день, а пас­ка все ле­жа­ла в хижці. Они­ся, що гля­не на пас­ку, то їй все ста­не шко­да од­да­ва­ти. Нас­та­ли про­во­ди. Они­ся по­ба­чи­ла, що вже миші проїли в пасці дірку, й са­ма од­нес­ла пас­ку під церк­ву. Під церк­вою сто­яв ста­рець Три­ко­за, кри­вий на од­ну но­гу, вид­ро­окий, але гор­дий дід, як давній кум Они­син, Шмид.

- На ж тобі, стар­че бо­жий, цю пас­ку, та розділи по скибці всім стар­цям, та по­мо­лись за ду­шу на­шої най­мич­ки Пріськи, - ска­за­ла по­важ­ним го­ло­сом Они­ся, пи­ша­ючись та­кою щед­рою ми­лос­ти­нею.

Трикоза взяв пас­ку, але з не­довірою по­ди­вив­ся на Они­сю. Од­на­че пас­ка бу­ла здо­ро­ва, жов­та, звер­ху по­ма­за­на яй­ця­ми. Три­ко­за тільки ско­са зир­нув на дірку в дні пас­ки.

Всі старці пішли слідком за Три­ко­зою. Три­ко­за вий­шов за дзвіни­цю, сів на траві, прос­те­лив хуст­ку, взяв но­жа, щоб пок­ра­яти на скиб­ки й поділи­ти пас­ку. Старці посіда­ли кру­гом і жадібни­ми очи­ма слідку­ва­ли за но­жем.

- Ой, чо­гось пас­ка ду­же лег­ка, - прох­рипів Три­ко­за.

- Мабуть, з доб­ро­го бо­рош­на, та ще й на яй­цях, - про­мо­ви­ли старці, заз­да­легідь сма­ку­ючи.

Ніж пірнув в пас­ку. Три­ко­за пе­рек­ра­яв її по­по­ло­вині й роз­ло­мив. Пас­ка бу­ла сли­ве по­рож­ня і все­ре­дині зацвіла, ще й, не­на­че на сміх, з неї вис­ко­чи­ла ми­ша й по­ши­лась в тра­ву.

- Господи, Йсу­се Хрис­те! Це Па­рас­чи­на ду­ша хо­ва­лась в пасці, - про­мо­ви­ли пе­ре­ля­кані старці.

- От тобі й