Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Але додинастічні тексти…

— … недостовірні, — перебив її Неджа. — Фортифікаційні технології та бронзова зброя стали стандартом лише за правління Червоного Імператора, і приблизно в той же час шамани почали зникати з записів. Ми й гадки не маємо, як шамани могли б змінити суть мистецтва ведення війни й чи змогли б вони працювати в умовах військової бюрократії.

— Цике непогано справляються, — виклично заявила Жинь.

— Коли вас менше десяти, так, звісно. Але тобі не здається, що сотні шаманів стануть катастрофою?

— Стань одним з них, — сказала Жинь. — Зрозумій, як воно.

Неджа скривився:

— Ти ж не серйозно.

— Це не найгірша думка. Будь-хто з нас може тебе навчити.

— Я ніколи не зустрічав шамана, який би повністю контролював власний розум. — Схоже, Неджу її пропозиція дивним чином стривожила. — І вибач, але знайомство з Цике не налаштовує мене на дуже оптимістичний лад.

Жинь зняла казанок із вогню. Вона знала, що мала б дати тан-юаню охолонути кілька хвилин, а вже потім подавати, але вона так змерзла, а пара, що здіймалася від поверхні страви, була надто спокусливою. Тарілок вони не мали, а тому обгорнули казанок листям, щоб не обпекти руки, і передавали його по колу.

— З Новим роком! — сказав Кітай. — Нехай боги благословлять вас і пошлють удачу.

— Здоров’я, багатства і щастя. Нехай наші вороги змарніють і здадуться до того, як нам доведеться знову їх убивати. — Жинь підвелася.

— Куди ти? — запитав Неджа.

— Та треба до вітру.

Жинь попрямувала до лісу, шукаючи достатньо велике дерево, щоб сховатися. З Кітаєм вона провела вже стільки часу, що спокійно могла присісти й перед ним. Але чомусь їй було ніяково роздягатися перед Неджею.

Жинь оступилася, нога підігнулася під її вагою. Вона гойднулася, втративши рівновагу, й упала на дупу. Розкинула руки, щоб схопитися за щось. І відчула під пальцями щось м’яке й гумове на дотик. Спантеличена Жинь опустила очі й відгорнула сніг.

Вона побачила дитяче обличчя, поховане під снігом.

У нього — їй чомусь здалося, що то хлопчик, хоча напевно вона не знала — були широко розплющені очі, великі й порожні, з довгими віями, припорошеними снігом, окреслені темними тінями на худорлявому блідому обличчі.

Жинь невпевнено підвелася. Узяла палицю й відгребла решту снігу з дитячого тіла. Побачила ще одне обличчя. А потім ще одне.

Нарешті до неї дійшло, що це не нормально, що їй мало б бути страшно. Вона розкрила рота й закричала.

Неджа наказав солдатам прочесати все довкола на кількох квадратних кілометрах, тримаючи смолоскипи низько, щоб розтопити сніг і кригу та побачити, що сталося.

Під снігом виявилося ціле селище людей, замерзлих просто там, де лежали. У більшості досі були розплющені очі. Жинь не бачила крові. Було не схоже, що селяни померли від чогось іншого, а не від холоду й, можливо, голоду. Вона скрізь знаходила сліди багать, складених нашвидкуруч і вже давно згаслих.

Жинь смолоскипа не дали. Вона досі тремтіла від пережитого й мало не підстрибувала від будь-якого різкого руху, тож їй краще було не тримати в руках нічого потенційно небезпечного. Але й у табір вона повертатися не хотіла, тому стояла на краю лісу, бездумно спостерігаючи, як солдати згрібають сніг зі ще однієї родини трупів. Їхні тіла були скручені докупи, тіла матері і батька дбайливо огортали двох дітей.

— Ти в нормі? — запитав Неджа.

Він невпевнено підняв руку до її плеча, немовби не знаючи, чи варто її чіпати.

Жинь відмахнулася від нього:

— Усе гаразд. Я вже бачила трупи.

Та все ж Жинь не могла відвести очей. Усі вони скидалися на ляльок, які лежали в снігу. І все було б добре, якби не той факт, що вони не рухалися.

Більшість дорослих досі мали на спинах вузлики з речами. Жинь бачила порцелянові тарілки, шовкові сукні та кухонне начиння, що визирало з мішків. Схоже, селяни спакували всі пожитки.

— Куди вони йшли? — задумливо промовила Жинь.

— А хіба не очевидно? — сказав Кітай. — Вони втікали.

— Від чого?

Кітай промовив це вголос, бо, схоже, усім іншим це було не до снаги.

— Від нас.

— Але ж їм нічого боятися. — Неджі було помітно ніяково. — Ми поставилися б до них так само, як до всіх інших селищ. Вони отримали б право голосу.

— Але їхні лідери сказали їм зовсім інше, — озвався Кітай. — Певно, вони думали, що ми йдемо їх убити.

— Це ж безглуздо, — промовив Неджа.

— Хіба? — запитав Кітай. — Уяви — ти чуєш про наближення армії повстанців. Твої судді — найнадійніше джерело інформації, і вони кажуть, що повстанці вб’ють чоловіків, зґвалтують жінок і поневолять дітей, бо саме так завжди й говорять про ворога. Кращого виходу ти не знаєш, тож пакуєш усі пожитки й утікаєш.

Жинь легко могла уявити решту. Ці селяни тікали від Респуб­ліки так само, як колись від Федерації. Але зима прийшла раніше, ніж очікувалось, і вони не встигли вчасно дістатися низин. Не змогли знайти собі харчу. І на якомусь етапі просто лишатися живими стало для них занадто складно. Тож із рештою родин вони вирішили, що це гарне місце для кінця — і разом лягли, обняли одне одного… і, можливо, сам кінець не був таким уже й жахливим.

Можливо, їм здавалося, що вони просто засинають.

За всю кампанію Жинь жодного разу не зупинилася й не замислилася про те, скількох людей вони вбили чи перемістили. Їхня кількість зростала надто швидко. Декілька тисяч від голоду — може, декілька сотень тисяч — а ще ж усі солдати, яких вони вбивали в кожному бою, помножені на всі селища.

Жинь усвідомила, що тепер вони воювали в зовсім іншій війні. Вони вже були не визволителями, а агресорами. І це їх боялися.

— Війна сприймається інакше, коли не борешся за виживання. — Мабуть, Кітаю спало на думку те ж саме, що й Жинь. Він стояв нерухомо, міцно стискаючи в руці смолоскип, і не відводив очей від тіл біля своїх ніг. — Перемоги сприймаються інакше.

— Гадаєш, воно того варте? — тихо запитала Жинь, щоб Неджа не почув.

— Відверто, мені байдуже.

— Я серйозно.

Кітай на мить замислився.

— Я радий, що хтось воює з Дадзі.

— Але ціна…

— Не варто довго думати про ціну. — Кітай глянув на помітно стурбованого Неджу, який досі не зводив широко розплющених очей із трупів. — Тобі не сподобаються отримані відповіді.

Того вечора буря розігралася знову й не вщухала ще цілий тиждень. Це підтвердило те, чого всі боялися. Зима того року прийшла раніше й не шкодувала нікого. Дуже скоро всі притоки замерзнуть, і якщо Республіканський флот не поверне назад, то застрягне на півночі. У них закінчувалися варіанти.

Жинь цілими днями міряла кроками «Зимородок». Із кожною хвилиною її тривога все росла. Їй потрібно було рухатися, битися, атакувати. Вона не любила сидіти без діла. Надто легко поступитися власним думкам. Надто легко побачити обличчя в снігу.

Якось під час опівнічної прогулянки вона зіткнулася з командирами, які виходили з кабінету Дзіньджі. Усі здавалися дуже засмученими. Дзіньджа пролетів повз неї, не сказавши ані слова, а можливо, взагалі її не помітив. Неджа затримався трохи поруч із Кітаєм, у якого на обличчі застиг ображений вираз.