Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Вона боялася, шо та скажена сука шось зробить, коли взнає, шо Лула знайшла свою справжню маму. Дуже переймалася — а шо буде, коли про мене напише преса... але шо вже, коли ти така знаменита, як ото вона була, то преса ж усе взнає, га? Але й брехуни вони там. Такого про мене набрехали, шо я все думаю до суду подати.

Про шо це я? Так, її мати. Я кажу Лулі: та чого ти, любонько, тобі без неї ж лучче. Хай біситься, коли не хоче, шоб ми бачилися. Але Лула добра дівчинка, вона і далі до неї ходила, бо відчувала обов’язок.

Але у неї все рівно було власне життя, вона робила все, шо хотіла, га? Отой Еван, її любчик. Нє, я їй казала, шо мені він не дуже,— додала Марлен Гіґсон, напускаючи на себе строгість.— Казала. Я по собі знаю, шо з людиною роблять наркотики. Але мушу визнать, він милий хлопчик. Так, визнаю. Він до того жаху стосунку не має, то вже точно.

— Ви з ним знайомі? — спитав Страйк.

— Нє, але Лула при мені йому дзвонила, я чула, як вони балакають. Така гарна пара. Нє, про Евана я нічо’ поганого сказати не можу. То доведено, шо він тут ні до чого. Нічо’ поганого про нього не скажу. Він не винен, доведено, тож хай його Бог береже. Я їй казала: та приведи його, я скажу, чи хороший,— але вона не приводила. Все він був зайнятий. Але хлопець гарний, хоч і зарослий,— додала Марлен.— На хвото видно.

— Вона розповідала вам про своїх сусідів?

— Про того Фреда Бестига? Казала мені про нього. Казала, він її в свої фільми кликав. Я їй кажу, а чого ні? Заплатить же. Ну не подобався їй, то й шо, ще мільйон їй зайвий буде?

Налиті кров’ю очі Марлен примружилися; вона ніби затуманилася, захоплена думками про суми настільки великі, що їй важко було й уявити їх, мов образ безкінечності. Самі розмови про них таїли в собі силу грошей; у роті ніби проступав присмак багатства.

— А вона говорила щось про Ґі Соме?

— О, Ги вона любила, він був до неї добрий. Хоч я сама люблю класичні речі. То не мій стиль.

Сліпучо-рожева лайкра майки, крізь яку проступали валики жиру над поясом легінсів, затріщала, коли Марлен потягнулася вперед і манірно струсила попіл з цигарки у попільничку.

— Вона казала, шо він їй мов брат, а я кажу: брати — то добре, давай мо’ разом пошукаємо моїх малих? Але їй то було нецікаво.

— Ваших малих?

— Ну, синів моїх, я ще дітей мала. Аж двох після неї: одного від Деза, потім ще другого. Їх теж забрала служба опіки, але я Лулі кажу: у тебе стіко грошей, ми їх знайдемо, тіки дай мені трішки, небагато, ну дві сотні, і я їх знайду, тишком-нишком, щоб преса нічо’ не знала, сама розберуся, тебе не втягну. Але їй то було нецікаво,— повторила Марлен.

— Ви знаєте, де ваші сини?

— Та вони ше малі були, я не знаю, де вони зараз. У мене були проблеми. Не брехатиму — у мене було дуже кепське життя.

І Марлен розповіла йому про своє кепське життя, почавши дуже здалеку. Виходила бридка історія, повна буйних чоловіків, наркозалежності, невігластва, недбальства й злиднів, а ще тваринного інстинкту виживання, який змушував лишати дітей за бортом, бо для дітей потрібні були вміння, яких Марлен не набула.

— Тобто ви не знаєте, де ваші сини? — перепитав Страйк за двадцять хвилин.

— Та вже не знаю, де мені, бляха, знати? — відповіла Марлен, яка своєю розповіддю сама себе засмутила.— Та їй усе одно було нецікаво. Вона одного білого брата вже мала, га? Лула шукала чорних родичів. От кого їй насправді було треба.

— Вона питала про батька?

— Так, і я їй сказала все, шо знала. Він був студент з Африки. Жив наді мною отам, теж на вулиці Баркінг-роуд, ще з двома такими самими. Тепер унизу книгарня. Був дуже гарний. Кілька разів помагав мені з покупками.

Зі слів Марлен Гіґсон, то було респектабельне залицяння, майже у вікторіанському дусі; за перші місяці знайомства вони з африканським студентом ніби навіть і за руки не трималися.

— А тоді — він же стільки мені помагав — я його і запросила до себе. Ну, віддячити. Я, знаєш, упереджень не маю. Мені всі однакові. Ходи чаю випити, кажу йому. А тоді,— провадила Марлен, і з-поміж чайних чашок і серветок вигулькнула жорстока реальність,— я завагітніла.

— Ви йому сказали?

— Та сказала, і він такий: ой, я помагатиму, ой, така відповідальність, і те, і се. А далі почалися канікули. Він сказав, шо повернеться,— презирливо додала Марлен.— І слід за ним прохолов. Усі вони однакові. І шо мені було робити — їхати в Африку його ловити? Та й мені було все рівно. Серце мені не боліло за ним, я вже з Дезом зустрічалася. Йому все рівно було, шо я вагітна. Джо поїхав собі, а я стала жити з Дезом.

— Джо?

— А так його звали. Джо.

Марлен це сказала дуже упевнено, але Страйк подумав, що вона могла вже стільки разів про це брехати, що виходило автоматично.

— А прізвище яке?

— А шоб я пам’ятала. Ти точно як вона. То було двадцять років тому. Мумумба,— й оком не зморгнувши, додала Марлен Гіґсон.— Шось таке.

— Часом не Аджимен?

— Нє.

— Не Овусу?

— Та я кажу,— агресивно відповіла вона,— Мумумба його звали. Чи як там.

— Не Макдональд? Не Вілсон?

— Ти шо, знущаєшся? Які тобі Макдональди й Вілсони в Африці?

Страйк дійшов висновку, що прізвища в часи її знайомства з африканським студентом ніхто не називав.

— Отже, він був студентом. А де вчився?

— В коледжі,— відповіла Марлен.

— А в якому, не пам’ятаєте?

— Та звідки мені знати? Не пригостиш папіроскою? — додала вона набагато приязнішим тоном.

— Так, будь ласка.

Марлен підкурила цигарку від власної пластикової запальнички, з ентузіазмом затягнулася, а тоді сказала, задобрена безкоштовним тютюном:

— Там музей якийсь був, чи шо. При