Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Куди ти зникла з вечірки? Я тебе шукала, але не знайшла? – запитала Вайлет, коли ми йшли шкільним коридором.

- Мені довелося терміново піти. Обставини змінилися, - відповіла я, миттю глянувши на неї.

– Зрозуміло. Всяке буває, - сказала Вайлет.

- Слухай, Вайлет. Із минулої школи мене відрахували, як мені можна виправити становище? - запитала я, намагаючись не говорити на тему вечірки.

- Ніяк. Інформація про відрахування є у твоїй справі і це негативно впливає на твоє резюме. Ти можеш зайнятися різною шкільною діяльністю, наприклад: гра у п'єсі. Це враховуватиметься як плюс, але сам факт виключення не перекриє. Було б чудовим для тебе потрапити до шкільної ради, але… вже кінець семестру, то що за сенс? - знизала плечима вона. - Я тобі скажу так: не пропускай занять і підтягни успішність. Тобі необхідно добре скласти випускні іспити. Це зараз найважливіше. Ти вже розпочала підготовку до них?

- Еее ... ні, - зам'ялася я.

– Що? Ну ти даєш, Ханно! Я готуюся до цих іспитів від початку навчального року. Не хочу провалитися на здаванні. Я повинна отримати п'ятірки з усіх предметів.

- З початку року? Ого! У такому разі мені треба поспішити, якщо не хочу завалити все, - шокованим тоном сказала я. Так! Як не крути, мені дуже далеко до рівня Вайлет по навчанню.

У натовпі учнів я помітила Наомі та Шона. Що за? Знову галюцинація? Я заплющила очі і труснула головою, а коли розплющила… Мої друзі стояли на місці, з усмішками на обличчях. Я здивувалася.

- Войлет?

– Що?

- Ти бачиш там темношкіру дівчину і хлопця поряд з нею? – я вказала на них.

– Бачу. У дівчини просто шикарне волосся, - захопилася Вайлет.

Я пішла їм на зустріч і друзі обійняли мене.

– Це правда ви? Але…чому ви тут? - запитала я.

- Сюди мені добиратися набагато далі, але нічого, - відповіла Наомі, якось хитро дивлячись на мене.

- А нам з тобою по дорозі. Будемо їздити разом, - розтягнув губи в усмішці Шон.

- Що? - не зрозуміла я.

- Ми вирішили перевестися до цієї школи, щоб бути поряд з тобою. Бо в Рівервудській без тебе стало якось нудно. Навіть не уявляю, як ми жили без тебе? – сказала Наомі.

- Ви перевелися сюди? Через мене? Жартуєте! - прикрила я губи долонею.

- Без жартів, Ханно. Тепер ми також навчаємось тут. Ну як, сюрприз вдався? - злегка примружився Шон.

- Звичайно! – я знову обійняла друзів. Але неймовірне здивування, в якому я перебувала, словами описати було неможливо. Ця подія просто увігнала мене в ступор. Я дуже рада була бачити тут своїх друзів.

- А навіщо ще потрібні товариші? - Наомі взяла мене під руку.

- Друзі знайомтеся, це Вайлет, - повернулася я до дівчини, яка тихо стоїть поряд.

- Привіт, я Шон, - він махнув їй рукою.

- Наомі, - вона подала свою руку Вайлет.

- Здорово, Ханно. Тепер тобі не буде нудно. Всім би таких друзів, - незграбна посмішка осяяла обличчя Вайлет.

- Тепер ще залишилося, щоб Стоуни перевелися сюди, і буде повний комплект! – засміялася Наомі.

- О ні! Тільки не це! Я не винесу Нейтона. Не треба! Зміну ще однієї школи я не витримаю, - занурилася у розпач я, а вони розсміялися.

Ми всією дружною компанією рушили вперед. Мої друзі тепер будуть поряд зі мною. Я ніяк не могла прийти до тями. Невже ми справді настільки сильно потоваришували за такий короткий час? Це чудово.

– Що за дивна статуя? - скривилася від огиди Наомі.

- Наш фундатор: Ернесто СільверМун, - швидко зреагувала Вайлет.

Наомі зробила здивоване обличчя:

– Такий страшний.

- Коли мені проводили екскурсію школою, мені здалося, що його очі живі, ніби він дивився прямо на мене, - відповіла я.

- Ти не одна така. Я чула подібні історії від деяких учнів нашої школи, - сказала Вайлет, невідривно дивлячись на статую. - Вони теж казали, що очі статуї стежили за ними. Пам'ятаю, як один хлопець розповідав, що зупинився біля статуї зав'язати шнурок, а коли підняв голову, очі Ернесто дивилися на нього. Хлопець страшенно злякався, і навіть не зав'язавши шнурок, кинувся навтьоки.

– Отже, це не було галюцинацією. Я вже вирішила, що божеволію, - зітхнула я з полегшенням.

- До цього моменту, я не вірила всім цим вигадкам. Я думала, що це просто шкільний жарт. Але тепер, коли таке сталося з тобою Ханно, я повірю в це, – сказала Вайлет.

- Значить, це чарівна статуя? - запитав Шон у Вайлет.

- Мій дідусь казав, що Ернесто за життя дуже добре бачив душі людей та їхню важливість у цьому світі. Він мав особливий погляд. І що в цій статуї міститься його сила. Тепер кам'яний Ернесто звертає свій погляд лише на тих, хто несе особливу важливість для світу або кому приготована неймовірна доля. Допустимо: належить зробити щось важливе, змінити щось у світі чи житті іншої людини, - закінчила свою розповідь Вайлет.