Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Дізнався і погані новини – таки доведеться вбити людину. Усвідомлено, не захищаючись, а безпосередньо стати катом. Вбити цього Бореаса. Холодно і обачливо, наче я кіллер. Від усвідомлення цього мене трохи замутило, але розкисати не маю права. Іншого варіанту повернути Дашу немає, я це одразу перевірив. Тому що Баба Яга помістила мою дружину у свою Хатку.

Якщо вірити пам'яті Алли Каргіної, а також знанням Юлії Каргіної, що мені дісталися, то Хатка Господині Лісу – це неначе астральна в'язниця. Мікросвіт, створений Ягою для своїх потреб. Хатку на курячих ніжках неможливо знайти, зламати, зруйнувати. Принаймні, якщо ти також не божество. Але й тоді ніякої гарантії, адже хто стоятиме осторонь, коли його власність трощать? Тож для мене єдиний вихід – виконати умови. Тим паче, що доброю людиною цей Бореас стовідсотково не був. Просто так із кланів не виганяють…

Всі ці думки я лежав і обмірковував на дивані в залі, дивлячись, як заростає пробита кісткою шкіра ноги, сама кістка стає на місце, а нездорові синці бліднуть і зникають. Відьма виконала те, що від неї було потрібне. Після того, як я дав їй волю і виговорився у пориві почуттів, ми ще якийсь час огризалися на підвищених тонах. Але до дій активних не переходили.

Я дуже втомився, поранений і стікаю кров'ю. Вона – тимчасово позбавлена ​​магічних сил і перебувала на моїй території. Точніше, на території мого домовика. Який у своєму будинку може ворога, позбавленого магії, за секунду по стіні розмазати. Так і вийшло, що спочатку огризалися, а потім таки розмова перейшла у конструктивне русло. Ані мені, ані її клану нав'язані зобов'язання та проблеми були не потрібні. І оскільки вона там не остання людина, питання з планом дій змогли вирішити практично на місці. Але бажання дарувати цим відьмам здобуті біля Конотопу знання їхньої давно загиблої родички в мене очікувано вщухло. Це вже нічого не вирішує, Яга не змилостивиться.

– Як твої справи, Парамоне? Як почуваєшся після поглинання такої кількості магії? – Запитав я, коли ми врешті лишилися самі. Треба було якось відволіктися від споглядання власної ноги.

– Це… незвично, Хазяїне. – трохи зніяковіло відповів домовий дух. – Я тільки чув, що часом ми, домовики, здатні перешкодити ворожим магам, які прокралися у володіння наших Господарів. Що ми можемо забирати їхню силу. Але сам я в такій ситуації не бував. Та й Алла не якийсь Неофіт – цілий Аскет! Досі не знаю, як вийшло взагалі. Здається, що ось-ось лусну, наче досяг своєї межі. Мабуть, якби не твій Голос, нічого б не вийшло.

– Головне, що все-таки вийшло, Парамон, – заспокійливо посміхнувся я, – і що всі ми живі та здорові. Включно з цією Аллою, щоб її. А коли я поверну Дашу, ще краще буде...

У горлі став зрадницький комок. І в очі наче піску насипали. Але цього разу явно не від магії ... Насилу утримавшись, щоб не розплакатися, як маленький хлопчик, я вирішив зайнятися справою, прямо не встаючи з дивану. А саме – дізнатися все, що можна, про Бореаса.

Олег Борисов, він же Олімпіас Бореас, мав будівельний бізнес по всій Україні. Не один із магнатів-банкірів, але цілком собі впевнений мільйонер. Якщо бути точним – на його рахунках у різних банках, включно із закордонними, всього лежить грошей на суму сорок чотири мільйони доларів. Не погано. У всякому разі, я точно знаю, яке їм можна знайти застосування. Дивно те, що я гасав уздовж його життя абсолютно безкарно і відкрито. Останні три роки життя Бореаса у мене як на долоні, окрім парочки таємних сейфів у його будинку, прихованих Рушниками Мари другого рівня.

Час до цього періоду і, звичайно, думки мага – приховані туманом. Мабуть, він перебував у клані і займався якимись настільки магічними та забороненими справами, що завжди була потреба в інфозахисті. Причину перебування в нашій країні я, покопавшись, побачив – його вигнали. Абсолютно не зрозуміло за що. Все, що я зміг побачити, перш ніж Очі почали тягнути з мене тони життєвих сил, не в змозі здолати інфозахист – його ворогів. Так, у виродка, крім мене і клану Каргіних, є ще недоброзичливець – клан Гао.

Клан із Китаю, родичкою та покровителькою якого є Ґуаньїнь – китайська богиня милосердя. Доступною інформацією було те, що вони – віртуозні цілителі. І це дуже м'яко сказано.

Їхня магія працює з фізичною оболонкою людини на всіх рівнях. Починаючи від збільшення грудей у ​​косметичних цілях і закінчуючи прискоренням рефлексів у поєднанні зі зміцненням пам'яті. Останнє мене зацікавило не на жарт. Мати фотографічну пам'ять – мрія будь-кого, хто схиблений на фентезі. Та й за рештою пунктів Гао для мене були дуже цікавими. Бо я, звичайно, міг тепер заглянути всередину себе, але краще б все ж таки мене «прокачували» фахівці.

Якщо кістки і зв'язки особливо не турбували, то мозок часом після посилення Голосом починав чудити. Прискорені рефлекси вмикалися з приводу і без приводу, і я вже тричі за десять хвилин спостерігав за мухою, що поспішала десь у своїх мушиних справах, літаючи квартирою. Іноді вона наче в кисіль потрапляла. Все сповільнювалося.

– Парамон, ти щось знаєш щодо клану Гао? Це хлопці з Китаю.

– Гао знають усі, Хазяїне…

– Так. Ми з тобою домовлялися, Парамоне. – Нагадав я духу.

– Вибач, Вікторе. Клану Гао багато тисяч років, і він відомий далеко за межами своєї країни. Бо найкращі з них навіть мерця можуть підняти на ноги.

– Мерця?.. Це на кшталт зомбі, чи що?

– Ні, Вікторе. Жодної наві, це саме воскресіння. Воскресають недавніх покійників, зцілюють смертельно-хворих. Говорять, навіть деякі прокляття можуть зняти. Клани з усього світу йдуть до них на уклін.