Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Дай сюди, дай сюди негайно.

Робін схопила книжку й заховала до сумки.

До їхнього столика наближалася огрядна пані з двома чималими пакетами з різдвяними покупками в руках. Вона мала пухлі щоки й великі квадратні передні зуби, ніби у веселого бурундучка; на дівочих фото це додавало її красі якогось зухвалого шарму. Волосся, колись довге, темне й лискуче, тепер було обрізане до рівня підборіддя і сиве — тільки спереду виднілося яскраве фіолетове пасмо. На фіолетовому светрі вирізнявся великий срібний хрест з аметистом.

— Уна? — спитала Робін.

— Я за неї,— видихнула жінка. Здавалося, вона нервує.— Ох і черги! Ну, а що я хотіла від «Фортнуму» на Різдво? Але воно того варте, тут та-ака гірчиця!

Робін усміхнулася. Страйк відсунув стільця.

— Красно дякую,— сказала Уна й сіла.

Ірландська вимова надавала їй шарму, хоч Робін і знала, що в Англії Уна прожила більше, ніж у рідному краї.

Детективи назвалися.

— Приємно познайомитися! — запевнила Уна, потиснувши кожному руку, а тоді нервово прочистила горлянку.— Вибачте. Я так чекала на того листа! — сказала вона до Страйка.— Роками чекала, не розуміючи, чому Рой нікого не найме — він мав на це гроші, а поліція так нічого й не дізналася. А вас знайшла маленька Анна, авжеж? Господи помилуй, дитина через таке пройшла... О, добридень,— розвернулася вона до офіціанта,— принесіть, будь ласочка, капучино й морквяний пиріг. Дякую!

Офіціант пішов, а Уна глибоко вдихнула і сказала:

— Верзу казна-що, сама знаю. Не брехатиму — дуже хвилююся.

— Вам немає чого...— почав Страйк.

— Є чого,— тверезим тоном заперечила Уна.— Хай що сталося з Марго, добрим воно не було. Я сорок років молилася за ту дівчину й за правду та просила Господа зберегти її, живу чи мертву. То була найкраща подруга за все моє життя... вибачте. Так і знала. От так і знала.

Уна взяла чисту серветку зі столу та промокнула очі.

— Питайте,— майже зі сміхом попросила вона.— Врятуйте мене від мене самої.

Робін глянула на Страйка, а той поглядом передав ініціативу їй і дістав записника.

— Може, почніть з того, як ви з Марго познайомилися? — запропонувала Робін.

— Можна, а що,— погодилася Уна.— То був шістдесят шостий рік. Ми обидві прийшли пробуватися на плейбоївських кролиць. Ви ж у курсі, так?

Робін кивнула.

— Вірте чи ні, але я тоді мала пристойну фігуру,— усміхнулася Уна, вказуючи на своє окоренкувате тіло. Здавалося, вона трохи шкодує про втрачену талію.

Робін сподівалася, що Страйк потім не насварить її за відмову від звичного розділення питань на категорії «люди», «місця» і «речі», але вирішила, що краще буде вести допит як звичайну розмову — принаймні попервах, поки Уна не припинить нервувати.

— Ви приїхали з Ірландії пробуватися на цю роботу? — спитала Робін.

— О ні,— відповіла Уна.— Я вже жила в Лондоні. Не брехатиму — просто втекла з дому. Перед вами учениця католицької школи й донька матері, яка була сувора, мов наглядачка у в’язниці. Я саме мала в кишені платню — працювала тоді в крамниці одягу в Деррі — і після чергового напоумлення не витримала. Вийшла з дому, сіла на пором, приїхала до Лондона й послала додому листівку, мовляв, жива, не хвилюйтеся. Мама зі мною тридцять років не розмовляла. Працювала я офіціанткою, аж тут чую, що в Мейфері відкривають новий клуб «Плейбою». Гроші платили шалені — у порівнянні з тим, що давали в звичайних закладах. Сума стартувала з тридцяти п’ятьох фунтів на тиждень. На теперішні гроші то буде шістсот фунтів на тиждень. Ніде більше в Лондоні дівчина з робочого класу стільки не отримала б. Наші татусі стільки не заробляли.

— Й у клубі ви познайомилися з Марго?

— На прослуховуванні. Зразу було видно, що цю візьмуть. Вона мала модельну фігуру. Ноги довжелезні, і це при тому, що вона харчувалася самим солодким. Була на три роки молодша за мене і збрехала про вік, щоб її взяли... о, красно дякую,— сказала Уна, бо офіціант поставив перед нею капучино й пиріг.

— А чому Марго хотіла цю роботу? — спитала Робін.

— Бо її родина не мала нічого... тобто буквально нічого,— відповіла Уна.— Коли Марго було чотири роки, з татком стався нещасний випадок. Упав з драбини, зламав хребет, лишився калікою. Саме тому братів і сестер вона не мала. Мама в неї прибирала в чужих будинках. Навіть мої жили краще, ніж сім’я Бамборо, а на такій фермі, як ми мали, знаєте, не розбагатієш. Але Бамборо були такі бідні, що їли не щодня. Марго була дуже розумна, а її рідним треба було допомогти. Тож вона вступила до медичного, відклала навчання на рік і пішла просто до «Плейбою». Ми з нею подружилися вже там, на прослуховування бо вона була така дотепна!

— Правда? — спитала Робін. Краєм ока вона побачила, як Страйк здивовано опустив записник.

— О, я в житті не бачила дотепнішої людини, ніж Марго Бамборо! — запевнила Уна.— Ми сміялися до сліз. Я так більше ніколи не сміялася! Вона балакала на чистому кокні й таке казала — впасти можна зо сміху.

Уна взяла виделку й почала їсти пиріг, але продовжувала говорити:

— Отак ми й почали працювати разом, і на роботі все було дуже суворо. Нас оглядали, перш ніж випустити,— щоб і форма на місці, і нігті нафарбовані. Правила були ого-го! У клуб запускали детективів під прикриттям, стежили, щоб ми не називали своїх прізвищ і не давали особистих телефонів. Працюєш добре — маєш чималі гроші. Марго підвищили до Продавчині цигарок, вона ходила з такою маленькою тацею. Чоловіки любили її за дотепність. Але вона на себе жодного пенні не витратила.