Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Обіцяні Маленом пташки прилетіли наступного ранку. Залетіли у прочинене вікно і впали на ліжко камінцями. Непримітними і цілком звичайними на вигляд. Ромул їх поворушив, потім виліз з-під ковдри і поклав їх зверху на аркуш паперу — список артефактів, вмурованих у стіни палацу, видимий лише Ромулу. Хтось інший там розгледів би лише любовне послання не дуже розумної красуні, ну чи не красуні, тут як пощастить.

Що з усім цим робити, Ромул, як і раніше, не знав. Але саме цього ранку щось робити хотілося.

А ще була одна ідея, така дивна, що Ромул вирішив ризикнути і подивитися, що з неї вийде.

Ближче до обіду молодий імператор, насвистуючи якусь мелодію, як сільський хлопець, йшов коридором у супроводі блазня. Зустрінутим по дорозі юним елана він широко посміхався. Чоловікам відповідав кивком на поклони. А спроби заговорити, що одних, що інших ігнорував.

І закінчився його шлях біля синьої вітальні, де грали в карти і обговорювали щось загадкове шестеро чоловіків.

— Адмірал Будіві! — радісно вигукнув імператор, ледве переступивши поріг. — Як я радий, що знайшов вас так швидко! Ви знаєте, наша розмова не давала мені спокою. Я його ретельно обдумав і вирішив, що ви маєте рацію.

Адмірал Будіві витріщився на Ромула, як на батька, що повстав з могили. Але нічого так і не сказав, просто не зрозумів, що можна сказати. Незважаючи на те, що імператор витримав паузу, даючи чоловікам заговорити.

— Якийсь дивний у вас вираз обличчя, — сказав Ромул, не дочекавшись навіть привітань. — Ви не захворіли? Ні, та й добре. А я піду до музею, підберу зброю та спробую вбити демона. Навіть цікаво, вийде чи ні.

Порадувавши присутніх цією новиною, Ромул розвернувся і пішов. До музею, як і обіцяв.

Адмірал недовірливо перезирнувся з партнерами по грі, рукою, що несподівано затремтіла, відклав карти, а потім невпевнено запитав:

— Мені здалося?

— Ні, — швидко розчарували його.

— Ось зараз зжере демон нашого імператора… — задумливо промовив сивий чоловік.

— Щит пропаде, і решта демонів зжере нас, — з незрозумілим оптимізмом у голосі закінчив наймолодший.

— Треба зупинити його, — здогадався адмірал і першим кинувся до дверей.

Про те, як компанія високих сановників і просто шанованих людей мчала коридором, потім розповідав багато хто і всі стверджували, що бачили цей забіг особисто. Хоча дорогою високим і шанованим так ніхто й не зустрівся.

Ромула, який пішов у музей коротким шляхом по таємних переходах, вони, природно, не наздогнали і знайшли його вже тоді, коли він удвох із блазнем намагалися зняти зі стіни бронзовий церемоніальний меч, величезний, важкий і зовсім марний. Хіба що використовувати його як палицю.

— Що ви робите? — здивовано запитав захеканий адмірал. Інші бігуни стояли в нього за спиною і намагалися віддихатися.

— Підбираю зброю, — незворушно відповів імператор і обдарував усіх життєрадісною усмішкою. — Демони великі, логічно, що й зброю слід брати якомога більшу.

Адмірал від цієї заяви на деякий час впав у задум. Спробував зрозуміти, чи серйозно Ромул це говорить чи знущається.

— Вони ж вас уб'ють! — нагадав сивий, котрий отямився найшвидше.

— Я це казав, але шановний адмірал Будіві запевнив мене, що за мною піде натовп і допоможе не загинути так безславно. Ось і перевіримо цю теорію. Мабуть, дозволю ставки приймати, тоді буде веселіше.

Блазень радісно закивав, а адмірал переглянувся з партнерами з гри.

— Але ж це безумство! — сказав він.

— Вчора ви так не вважали, — нагадав Ромул і таки витягнув проклятий меч із скоб, що тримали його на стіні. Меч упав на підлогу з таким гуркотом, наче це звалилися щити.

А вони обов'язково впадуть, як тільки цей дурний хлопець помре. Мален це вчора підтвердив, двічі. І коли прийшов сам і після того, як його викликали за всіма правилами.

— Ви не можете так вчинити, у місті безліч невинних людей, — сказав сивий.

— Ой, та не турбуйтеся ви за них, — відмахнувся Ромул. — Повтікають і поховаються, як побачать, що демони розносять палац по камінчику. Адже вони магією харчуються в першу чергу. А де у нас найбільше магії?

Найбільше магії було справді у палаці. А втекти прямо зараз з нього адмірал з компанією не могли собі дозволити, це, якщо палац встоїть, напевно позбавить їх з такими труднощами відвойованих позицій.

— Непоганий меч, — задумливо промовив Ромул, насилу піднявши величезну дуринду. — Гарпун підійшов би більше, але що з ним зробиш без підставки? А її я точно не підніму.

— Ви не можете! — гаркнув адмірал, намагаючись повернути дурного хлопця до здорового глузду.

— Можу, — спокійно сказав Ромул. — Це ви нічого у цій ситуації не можете. Навіть утримати мене. Спробуєте, і я зніму щити.

Чоловіки переглянулись.

— Але…

— Втім, ви, якщо забажаєте, можете мені допомогти, — спокійно сказав Ромул, вручивши меч блазневі, що похитнувся через його вагу. — Мені потрібні гарпуни з установками. Їх тут сім різних, гадаю, підійдуть усі. Що більше, то краще. Ще мені потрібні люди, які вміють попадати гарпунами в ціль. І треба, щоб мене супроводжувало кілька магів, які вміють працювати з вогнем, бажано кидатися величезними вогненними кулями.

Адмірал, та й решта здивовано на Ромула витріщилися.

— У нас мало часу, — сказав Ромул. — Щити ближче до вечора впадуть у будь-якому разі. І я або прожену демонів, або ні. Ах, так, і знайдіть сильного мага на посаду головного палацового, а того ідіота, котрий ним зараз вважається, заберіть з палацу кудись туди, де я його при всьому бажанні не знайду. Інакше його доведеться страчувати за невиконання обов'язків, обман про свою силу та кваліфікацію і… Ну, я потім подумаю і згадаю ще кілька причин, певен, вони є. Поки що у мене все. Чекаю людей, які вміють працювати з гарпунами і тих, хто перетягуватиме установки. Недовго чекаю. Потім піду і гарно помру. Краще так, ніж бути заваленим камінням.