Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я не змогла втриматися, аби не прикипіти поглядом до кількох з них: пате зі смородиново-журавлиновим джемом, печеня, викладена так тендітно, наче страву складали кілька годин, гребінці й креветки, підсмажені у маслі до золотистої скоринки… 

А які тут були запахи! З десятків ароматів я з легкістю вирізняла окремі страви, і на мить навіть забула, що прийшла сюди не для цього. Та щойно думка про Кіріана Лор’єна знову визирнула на поверхню розуму, я таки зосередилася. 

Втім, як би я не озиралася по сторонах, лиця багатіїв здавалися мені на диво схожими й одноманітними. Знайти Лор’єна самостійно, вочевидь, мені не вдасться – якщо він взагалі тут є. 

В мить мені довелося відступити за колону та тюль, бо повз мене пронісся офіціант із тацею, повною наїдків і напоїв. В останню мить я, й не думаючи справді, вхопила його за край чорного камзолу, змушуючи зупинитися й ледь не перекинути їжу. 

– Взагалі з глузду з’їхала?! – юнак вишкірився на мене, хапаючись за тацю. – Я міг впасти! 

Я глитнула. 

– Пробачте. Я шукаю Кіріана Лор’єна. 

І, не очікуючи, поки мене знову підіймуть на сміх, я простягнула записку в руки хлопцеві. Спробувала простягнути принаймні, але він так міцно хапався за тацю, що я зрештою просто поклала її біля тарілок та келихів. 

Кілька митей офіціант роздивлявся листочок зі скепсисом, але потім зітхнув. 

– Чому це завжди маю бути я? – пробурмотів він невдоволено й рушив вперед. За кілька кроків зупинився й невдоволено кинув оком на мене. – То ти йдеш, чи ні? 

Я рушила слідом. Звісно ж, провів мене хлопець не серед вишуканих столиків із білосніжними скатертинами, а попід стіною, аби мене, не дай бог, ніхто не побачив. 

І я мала рацію у своїх здогадках – самостійно Лор’єна я б точно не відшукала, бо обідав він не у розкішній залі, а у приватній кімнатці, що ховалася у довгому покрученому коридорі. 

– Сюди, – вказав офіціант. Він не став чекати, поки я дам відповідь, і вже за мить я бачила тільки його спину. Вочевидь, вишколеність тутешнього персоналу, як і його привітність, була пов’язана винятково з товщиною гаманця гостя. 

Я застигла перед дверима, не знаючи, що й робити далі. Постукати? Просто зайти? Думка податися геть промигнула, але відразу ж зникла, і я, не даючи собі часу на ще більше роздумів та сумнівів, штовхнула двері.