Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Він на мить заплющує очі, ніби збираючись із думками, а тоді відповідає:

— Я прийшов не через це. 

— А через що?

— Через тебе.

Я мовчу, бо не знаю, як на це реагувати. Я навіть не впевнена чи вірю йому. 

— Якщо ти думаєш, що для мене все це просто… — він проводить рукою по обличчю. — Ти помиляєшся.

— Не знаю, що думати, — зізнаюся. 

Його очі спалахують, але він знову бере себе в руки.

— Ми не вирішимо все за один день.

— Очевидно.

Між нами знову зависає мовчання. Ми дивимося одне на одного, ніби намагаючись розібратися, що робити далі.

— Але ми маємо нормально спілкуватися, — спокійно каже він. — Заради нашої дитини.

Я нічого не відповідаю. Просто мовчу, бо не знаю, що сказати. В голові купа думок, але я не можу зібрати їх до купи.

— Емі, я хочу брати участь у житті своєї дитини. І не просто у вихідні чи свята, а постійно. Тому нам потрібно зараз обговорити деякі важливі питання.

— Які саме?

— По-перше, я хочу бути присутнім на всіх твоїх прийомах у лікаря та УЗД. По-друге, я беру на себе фінансове забезпечення і тебе, і дитини.

— Я прекрасно можу забезпечити і себе, і дитину, — кажу я твердо.

— Я знаю. Але я хочу і можу це зробити. Це мій обов’язок як батька. Домовилися?

Я трохи розмірковую, перш ніж відповісти:

— Добре, але це стосуватиметься тільки витрат, пов’язаних із дитиною або вагітністю. Свої особисті витрати я покриваю сама.

Тимофій стискає губи, явно не задоволений таким компромісом, але зрештою киває.

— До речі, щодо візитів до лікаря… А якщо в тебе в цей час буде робота?

— З цим я сам розберуся. Але бажано, щоб ти повідомляла хоча б за день.

— Добре, — киваю я.

— І ще, — його голос стає трохи м’якшим. — Якщо тобі стане зле або буде потрібна допомога, дзвони мені. У будь-який час доби.

Я на мить затримую на ньому погляд. Його тон спокійний, але в очах — напруження, ніби він боїться, що я заперечуватиму.

— Добре, — тихо кажу я.

Мені це дається нелегко. Я ще не звикла до думки, що він знову тут, поруч, і намагається бути частиною мого життя. Але поки що цього достатньо.

Напруга між нами майже відчутна у повітрі, але чи зникне вона з часом? Я не знаю, як нам спілкуватися далі, як знайти спільну мову після всього, що сталося. Він каже правильні слова, але чи можу я йому довіряти?

В голові постійно крутиться його голос: «Я прийшов через тебе». Хочу вірити, що це правда. Але всередині все ще живе страх. Страх, що він знову зникне. І поки що я не впевнена, коли зможу позбутися цього відчуття.