Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Це так сконструйовано, — ковтнув слину Леннеп, вказуючи на стільці й ухвати, на них змонтовані, — аби тримати… ноги… розведеними. Широко розведеними.

— Сучий син, — прогарчав крізь стиснуті зуби Дійкстра. — Проклятий сучий син…

— У стоці під дерев’яним кріслом, — тихо продовжував агент, — ми знайшли сліди крові, калу й урини. Сталеве крісло — новісеньке, може, ніколи не використовувалося. Не знаю, що про те й думати…

— А я знаю, — сказав Дійкстра. — Те сталеве готувалося для когось спеціального. Когось, кого Вільгефорц підозрював у специфічних здібностях.

* * *

— Я аж ніяк не недооцінюю Дійкстру і його розвідку, — сказала Шеала де Танкарвіль. — Знаю, що знайти Вільгефорца — це справа часу. Втім, оминаючи мотив особистої помсти, який, здається, переповнює декого з пані, дозволю собі зауважити, що аж ніяк немає впевненості, що це Вільгефорц тримає Цірі.

— Якщо не Вільгефорц, то хто ж її тримає? Вона була на острові. Жодна з нас, наскільки я розумію, її не телепортувала звідти. Немає її у Дійкстри й у жодного з королів, ми те знаємо. А в руїнах Вежі Чайки не знайдено її тіла.

— Тор Лара, — повільно промовила Іда Емен, — мала колись дуже сильний портал. Чи ви виключаєте, що дівчина втекла з Танедду через той портал?

Йеннефер прикрила очі віями, уп’ялася нігтями у голови сфінксів на поручнях крісла. Тільки спокійно, подумала. Тільки спокійно. Відчула на собі погляд Маргарити, але не підвела голови.

— Якщо Цірі увійшла до телепорту у Тор Лара, — сказала дещо зміненим голосом ректорка Аретузи, — то побоююся, що про наші плани й проекти ми можемо забути. Боюся, що Цірі ми тоді можемо ніколи не побачити. Не існуючий уже портал Вежі Чайки був пошкодженим, викривленим. Убивчим.

— Про що ми говоримо? — вибухнула Сабріна. — Щоб узагалі відкрити телепорт у вежі, щоб узагалі зуміти його побачити, треба було знати магію четвертого ступеню! А щоб урухомити портал, потрібно мати здібності архімайстрині! Не знаю, чи й Вільгефорц зумів би таке зробити, а тим більше якась п’ятнадцятирічна соплюха! Як ви взагалі можете розводитися про щось таке? Ким, по-вашому, та дівчина є? Що в ній такого?

* * *

— Чи то важливо, — потягнувся Стефан Скеллен, якого звали Пугачем, коронер імператора Емгира вар Емрейса, — що в ній такого, пане Бонгарте? І чи взагалі щось у ній є? Мене цікавить, щоб її взагалі не було. Плачу я вам за те сто флоренів. Якщо ваша воля, то перевірте, що у ній є, перед убивством чи після нього, як забажаєте. Ціна аж ніяк не зросте, навіть якщо ви щось знайдете, попереджаю вас урочисто й з усією приязню.

— А якщо доставлю її живою?

— Також ні.

Величезного росту, але костистий, наче скелет, чоловік, названий Бонгартом, підкрутив сивого вуса. Друга рука спиралася на меч, увесь час, начебто хотів приховати від Скеллена малюнок на руків’ї.

— Я маю привезти голову?

— Ні, — скривився Пугач. — Навіщо мені її голова? Маю законсервувати її у меду?

— Доказ.

— Я повірю вашому слову. Ви славетні, Бонгарте. Крім іншого — й вірністю.

— Дякую за визнання, — ловець нагород усміхнувся, а Скеллен, хоча мав перед корчмою двадцятьох озброєних людей, відчув при вигляді тієї усмішки мурашки на спині. — Ніби й повинно, а зустрічається рідко. Панам баронам і панам Варнхагенам мушу голови усіх Щурів показати, інакше не заплатять. Якщо вам голова Фальки непотрібна, то, здається мені, не будете ви аніскільки проти, як долучу і її до комплекту?

— Аби отримати другу нагороду? А професійна етика?

— Я, вельможний пане Скеллене, — примружився Бонгарт, — кажу платити собі не за вбивство, а за послугу, яку я вбивством засвідчую. А засвідчу її і вам, і Варнхагенам.

— Логічно, — погодився Пугач. — Робіть, як уважаєте за потрібне. Коли я можу чекати на вас за платою?

— Скоро.

— Це значить?

— Щури їдуть на Бандитський Шлях, думають у горах зимувати. Я перетну їм дорогу. Двадцять днів, не довше.

— Ви маєте впевненість щодо їхнього шляху?

— Були під Фен Аспра, пограбували там конвой і двох купців. Наїжджали під Тиффі. Потім серед ночі навідалися у Друйг, аби потанцювати на селянських гульках. Нарешті завітали до Лоредо. Там, у Лоредо, ота Фалька зарубала людину. Таким способом, що аж донині про те балакають, зубами стукотять. Тому я і питав, що у тій Фальці такого сидить.

— Може, щось такого, як і в вас, — сказав насмішкувато Стефан Скеллен. — Хоча ні, пробачте. Ви ж гроші не за вбивання берете, а за засвідчення послуги. Справжній ви ремісник, Бонгарте, солідний шмат професіонала. Фах, як і будь-який інший? Робота, яку є потреба зробити? Платять за те, а жити треба? Га?

Шукач нагород довго дивився на нього. Так довго, що з губ Пугача зникла нарешті усмішка.

— Воістину, — сказав він. — Жити треба. Один на життя тим заробляє, чим уміє. Інший робить те, що мусить. А мені ж пощастило у житті як мало якому реміснику — хіба що як деяким курвам. Мені платять за ремесло, яке я щиро й по-справжньому люблю.

* * *

Перерву на попоїсти й зволожити висушені перемовинами горлянки, яку запропонувала Філіппа, Йеннефер привітала із полегшенням, радістю і надією. Утім швидко виявилося, що надії виявилися марними. Маргариту, яка явно прагнула із нею порозмовляти, Філіппа швидко відтягнула на другий кінець зали. Трісс Мерігольд, яка наблизилася до неї, супроводжувала Франческа. Ельфійка без ніяковості контролювала розмову. Втім, Йеннефер бачила занепокоєння у волошкових очах Трісс і була впевнена, що навіть у розмові без свідків даремно було б її просити про допомогу. Трісс уже без сумнівів була віддана ложі. І вона, без сумніву, відчувала, що лояльність Йеннефер не така сильна.

Трісс намагалася її втішити, запевнила, що Ґеральт у Брокілоні у безпеці й, стараннями дріад, повертає собі здоров’я. Як завжди, коли говорила про Ґеральта, рум’янилася. Мусив він їй тоді догодити, — подумала не без злостивості Йеннефер. — Не знала раніше таких, як він. Не скоро його забуде. І дуже добре.

На те одкровення вона відбулася