Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Його долоня була тонка, холодна на дотик — надто холодна. Вона виглядала мов з воску, порівняно з живим теплом руки Вікторії.

— Мене звати... — Віка трохи запнулася, міркуючи, чи варто називати справжнє ім’я, чи краще вдатися до легенди про принцесу. Нарешті, вирішивши не ризикувати, вона з гідністю продовжила: — Лаеналія.

— Чудове ім’я! — підхопив Оланд, і в його голосі чулося щире захоплення.

Здавалося, він насолоджувався самим фактом знайомства з Вікою.

Можливо, в цьому місці він справді живе сам, тому й такий радий моїй появі? — промайнуло в неї.

— Як господар цих земель, дозвольте запросити вас до мого замку, — запропонував чоловік іще лагідніше, ніж раніше, не відпускаючи її руки, пальцями ніжно торкаючись її шкіри.

— До замку? — здивувалася Віка.

Невже в такій місцині може стояти замок?.. — з недовірою подумала вона, але одразу ж згадала, що про цей світ майже нічого не знає.

— Добре! — погодилася вона швидко. Це здавалося кращим, ніж блукати туманними горами без мети.

Та раптом над самісіньким вухом розляглося тривожне, роздратоване шипіння:

— Ти що робиш?! Це ж вампір! Утікай від нього!

У полі зору Віки з’явився Тінь — Фіс, примара, яку бачили тільки вибрані. Він намагався стати між нею і незнайомцем, але був надто прозорий, аби хоч якось вплинути на ситуацію.

— Вампір?.. — повторила Віка вголос, не стримавшись.

Чоловік зупинився і уважно поглянув їй у вічі.

— Так, я вампір, — спокійно визнав він.

— Ви справді вірите у всі ці байки про кровожерливих чудовиськ? — із легкою посмішкою мовив Оланд. Він недбало махнув рукою, ніби проганяючи дим, і навіть відступив на кілька кроків, щоб вона могла краще його роздивитися. — Хіба я схожий на хижого звіра?

Він скривився зворушливо, склавши брови «будиночком» і спробувавши надати обличчю жалісливого виразу. Його погляд став майже дитинно-благальним.

Але на Віку подібні витівки не справили жодного враження.

— Маніяки-вбивці теж можуть виглядати як цілком пристойні люди. На лобі ж у них не написано, що здатні на вбивство, — спокійно відповіла вона, не зводячи з нього очей.

Вона прекрасно розуміла: якщо цей тип раптом захоче напасти, чинити спротив буде марно. А шансів утекти — майже нуль.

Тікай! Біжи! — пошепки панічно шипів Фіс десь поруч.

— Куди тікати? — знову запитала Віка, не відвівши погляду від вампіра. Але Оланд, не бачачи привида, прийняв її слова за відповідь на свою промову.

— Ви маєте рацію, — усміхнувся він м’яко. — Тікати справді нікуди. Це — мої землі, наскрізь. Навіть туман мені підкоряється.

Він знову взяв її за руку, цього разу трохи міцніше, але все ще делікатно.

— Але не хвилюйтеся, — вів далі приязним тоном. — Ми давно живемо в цивілізованому світі. Вампіри більше не полюють на інших істот. Це архаїчні казки, вигадки минулого. Ми ж не дикуни.

— Навіть якщо я вам не вірю, — мовила Віка з іронією, — який у мене вибір?

Чоловік розсміявся, очевидно, захоплений її відповіддю.

— Ви — надзвичайно розумна дівчина. Рідкість, ще й така вродлива! Ви мене просто зачаровуєте своєю сміливістю. Спочатку я подумав, що це або наївність, або дурість, але тепер бачу — це ваша природа. Ви справжня, і ви мене не боїтеся… чому?

У його голосі раптом з’явилась нотка образи, мовби він щиро очікував побачити в її очах жах.

Тягни час! — прошепотів Фіс і миттєво зник, розчинившись у повітрі.

Мабуть, полетів по Темного… — здогадалась Вікторія. — Але коли він його знайде? І скільки часу знадобиться, щоб повернутися сюди?..

— Чому ви вирішили, що я вас не боюся? — спокійно запитала вона, підхоплюючи тактику Фіса — виграти час.

— Чудове ім’я! — із натхненням вигукнув Оланд.

Здавалося, він щиро тішився знайомству з Вікою, наче це була справжня подія в його житті.

Можливо, він і справді живе тут сам, тож і так зрадів моїй появі? — мимохіть подумала вона.

— Як господар цих місць, дозвольте запросити вас до мого замку, — запропонував чоловік, м’яко тримаючи її руку й ніжно погладжуючи пальцями, не поспішаючи відпускати.

— До замку? — здивовано перепитала Віка.

Невже в цій сірій і мертвій місцині може стояти справжній замок? Але що вона взагалі знала про цей світ?

— Добре, — погодилася швидко. Це, принаймні, було краще, ніж безцільно блукати в тумані.

Аж раптом над самим вухом пролунав тривожний шепіт:

— Ти що твориш?! Це ж вампір! Утікай від нього!

У полі зору Віки з’явився Фіс, який намагався стати між нею і незнайомцем. Але він був напівпрозорим і не міг нічого змінити.

— Вампір?.. — перепитала Віка вголос, не встигнувши стриматись.

Оланд зупинився і уважно подивився їй у вічі.

— Так, я вампір, — підтвердив він спокійно.

— Ви серйозно вірите в усі ці байки про кровожерливих чудовиськ? — усміхнувся він, махнувши рукою з театральною недбалістю. — Хіба я схожий на хижака?

Він скривив обличчя в зворушливу гримасу, склавши брови в «будиночок» і кинув на дівчину погляд, що мав викликати жалість.

Але Віка залишалась незворушною.

— Маніяки-вбивці також часто здаються милими і звичайними. На лобі ж у них не написано, що вони небезпечні, — відказала вона рівним голосом, усвідомлюючи: якщо він вирішить нападати, опору вона не надасть.

Біжи! Тікай! — благав голос Фіса.

— Куди тікати? — прошепотіла вона, але вампір, який не бачив примари, вирішив, що це звернення до нього.

— Ви маєте рацію, — відповів із м’якою усмішкою. — Бігти справді нікуди. Усі ці землі — мої. Навіть туман тут дихає моєю волею.

Він знову взяв її за руку.

— Але не хвилюйтеся, — мовив майже лагідно. — Ми давно живемо у цивілізованому світі. Ми не полюємо на людей. Це лиш пережитки темного минулого.