Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

перил якого геть пооблущувалась фарба. Там було небагато місця через стару цинкову балію, Люцинині дитячі санчата, підставку для ялинки й порожні скляні банки. Гілки черешні майже торкнулись обличчя Олімпії, коли вона глянула вниз. Щось зашуміло у вухах, і балкон почав падати. «Нехай, – встигла подумати вона, – усі дороги ведуть до Королівства: чи вгору, чи вниз...» Її охопила темрява, бо зникли сонце і небо. Політ, чи падіння Олімпії супроводжувало лише мерехтіння світляних цяточок, що зграями літали довкола неї. Замість того, щоб згідно з законами фізики набути прискорення, рух балкону почав сповільнюватись. Усе ще не було нічого видно. У Серединному світі стара відьма, що пила чай із Гортензією, прислухалась і сказала:

– Усе. Вона вирушила.

– Хто? – не второпала Гортензія. – Куди?

– Олімпія. До Королівства.

Очі їй затуманились, голова схилилась набік. Стара ще встигла вимовити дивні слова:

– Я не спалила жодної книжки. Справжні книги не можна знищити.

І відійшла туди, звідки ніхто не повертається.

Олімпія зависла разом із балконом, не насмілюючись ступити ногою в невідомо що. І добре зробила, бо почувся плюскіт води. Набігла хвиля, намочила їй ноги. Була вона ні холодна, ні тепла. Вода почала прибувати, і балкон з балією, санками і триколісним велосипедом без одного колеса поплив. «Ще не все... Як прикро! – подумала нетерпляча Олімпія. – Але вода – то добрий знак». Вона чомусь вважала, що повинна повернутись до Королівства водою, як і прибула звідти. Невдовзі перед нею з'явилось червоне світло, яке поступово збільшувалось, бо балкон плив до нього, дарма що був зроблений із залізобетону. Видно, на межі світів не діяли закони Архімеда і Ньютона.

...Із трьох величезних пащ Змія, порослого лишайниками, мохами, а подекуди – кущиками папороті, йшов нестерпний жар, а з ніздрів жбухав чорний масний дим. Але найбільш вражали його очі – зелено-жовті, з розширеними зіницями, що безнастанно пульсували. Вода відступила, залишивши Олімпію віч-на-віч зі звіром. Можна було втекти, але чи варто? Хто міг дати їй пораду? Олімпія намагалась пригадати все, що чула коли-небудь про перехід. Вона знала, що кожен бачить його по-своєму, і заслуговує саме на такий перехід, а не на інший. Тому Олімпія лише відступила крок назад. Тепер вона міркувала більш тверезо: котра з трьох пащ Змія проковтне її. Так чи інак, буде боляче. Позаду тієї велетенської гори вона нічого не бачила, бо там і не було нічого. Лише темрява відсвічувала червоною загравою.

Олімпія вирішила зачекати. Не задавати Змієві запитань, котрі могли б його роздратувати, не виявляти паніки. Нехай він звикне до неї, а вона до нього. Так буде ліпше для них обох, бо Олімпія, хоча й витратила силу на остаточні оборудки в Серединному світі, ще могла наробити дурниць. Битися зі Змієм вона й гадки не мала.

У Королівстві, коли там ще жили дракони, ніхто їм не заважав, бо кожна істота навіщось створена, і хай собі живе, як їй до вподоби. Змії належали підземному світові й своїм диханням зігрівали землю, аби вона могла виносити в собі насіння рослин і не поморозити дрібних тваринок, які не люблять денного світла. Будь-хто з Серединного світу запідозрив би Змія в лихих намірах, тільки не Олімпія. Вона продовжувала нерухомо стояти, коли раптом із глибин пам'яті виринули слова дитячої забавлянки: «Золота горо, золота горо, де ти була вчора?» Із якоїсь гри.

– Золота горо, золота горо, де ти була вчора? – тихо сказала Олімпія. Очі Змія стали ще яскравішими. На їхній блискучій поверхні з'являлись і зникали якісь тіні, але так швидко, що здалеку вона просто не могла нічого розгледіти й підсунулась ближче, щораз ближче. Велетенський сірий язик метнувся з середньої пащі, обхопив Олімпію... Змій задоволено зітхнув і зімкнув три ряди зеленкуватих зубів...

25

За скляними дверима, у глибині, пробивалось тьмяне жовте світло, що мало означати: аптекар не спить. Онисью, бувало, посилав сюди хлопців, бо канікули – це час, позначений синцями, розбитими колінами і хворим горлом. Проте сюди вони прийшли іншою дорогою, настільки безпечною, наскільки можна собі уявити. З присутністю Сиволапа довелось змиритися.

– Тобі б народитися собакою, – пожартував Марко.

Кіт образився, однак відповів доволі ввічливо:

– Так вирішили небеса!

– Та годі вам, хлопці, – сказав Онисьо. – Ми вже на місці. Зайдеш досередини, Сиволапе?

– Хочете мене комусь показати?

– Це тобі не цирк! – розсердився Марко.

Кіт презирливо муркнув і зник за рогом будинку. Принц заступився за нього:

– Ти б, Марку, не іронізував. Між котами й собаками існує системне непорозуміння. Сиволап багато пережив останнім часом, як і ми всі.

– Годі, – тихо наказав Онисьо. У цих дітлахах лише іноді прозирало щось доросле. Зараз вони не розуміли, куди прийшли і якими вийдуть звідти.

Він натиснув кнопку дзвінка, що виділялась на білому одвірку. Довелося трохи почекати. Потім за дверима з'явилась темна постать, і чоловічий голос спитав:

– Хто там?

– Ми прийшли за ліками, – відповів Онисьо.

– Прошу, прошу!

– Я оце взяв із собою онуків, бо ніч...

– Так-так! Заходьте, будь ласка...

Аптекар був незнайомий, до того ж мав на роті білу марлеву пов'язку, яку, втім, одразу й скинув, як замкнув за ними двері. Він провів їх до кімнати, що й була аптекою. Від різкого запаху ліків у Серпня аж замакітрилось у голові.

– Прошу сідати, – сказав аптекар і зник між двома шафами, заповненими скляними банками й коробками.

«Конспірація», – здогадався Марко й крадькома позіхнув.

– Не думаю, щоб хтось нас запримітив, – заспокоюючи себе самого, пробурмотів Онисьо. Він ще подумав, що хлопці виглядають втомленими. Хоч би поводились гречно...

Невдовзі з'явився аптекар і покликав:

– Ходи зі мною, Марку!

«Звідки він мене знає? – здивувався хлопець. – І чому я перший?» Найбільше він боявся, що його, як менш значну особу, кудись відведуть і зачинять, щоб не заважав. Про Старих розповідали, ніби вони дуже суворі.

– Усе гаразд, – підбадьорив Серпень. – Роби, що велять.

Дивний спокій зійшов на нього у почекальні аптеки, так, ніби найгірше уже відбулося. Але Марко був увесь напружений. З похололим серцем він пішов за аптекарем до сусідньої кімнати. Той натиснув на ріжок металевої тумби, що стояла посередині, і вона повернулась, відкриваючи отвір у підлозі. Там були вузенькі дерев'яні східці. Чим нижче вони спускались, тим неспокійнішим він ставав. Ні, він не думав про