Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Яка різниця, як я це назву. — Відьмак криво посміхнувся. — Не в назві справа, Мишовуре. Навіщо мені їхати до Цінтри? Я вже був у Цінтрі, уже схрещував, як ти це окреслив, шляхи. І що з того?

— Ґеральте, ти тоді зажадав клятви від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Клятву дотримано. Цірі є Несподіванкою. Призначення бажає…

— Щоб я забрав цю дитину й перетворив її на відьмака? Дівчинку? Глянь на мене, Мишовуре. Ти собі уявляєш мене як гоже дівчисько?

— До диявола відьмацтво, — занервував друїд. — Про що ти взагалі говориш? Що одне з іншим має спільного? Ні, Ґеральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, будь-який дурень, у тому числі й ти, може зажадати клятви, може промовити обітниці, але через те він не стане незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв’язок, який з’являється, коли дитина народжується. Ще ясніше? Та будь ласка, Ґеральте: з моменту народження Цірі стало вже неважливим, чого ти хочеш і що плануєш, також немає жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти сам, холера ясна, стаєш неважливий! Не розумієш?

— Не кричи, розбудиш її. Наша Несподіванка спить. А коли прокинеться… Мишовуре, навіть із незвичайних речей можна… треба інколи відмовлятися.

— Адже ти знаєш, — друїд глянув на нього холодно, — що власної дитини ніколи не матимеш?

— Знаю.

— І відмовляєшся?

— Відмовляюся. Хіба мені не можна?

— Можна, — сказав Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є таке старе прислів’я, яке говорить, що меч призначення…

— Має два леза, — закінчив Ґеральт. — Я чув.

— А, роби як знаєш. — Друїд відвернувся, сплюнув. — Подумати тільки, я готовий був ризикувати через тебе головою…

— Ти?

— Я. На відміну від тебе, я у призначення вірю. І знаю, як небезпечно гратися із двосічним мечем. Не грайся, Ґеральте. Скористайся із шансу, який у тебе є. Перетвори те, що пов’язує тебе із Цірі, на нормальний, здоровий зв’язок дитини й опікуна. Бо якщо ні… тоді той зв’язок може проявитися інакше. Страшніше. У спосіб негативний і деструктивний. Хочу я тебе від цього вберегти, і тебе, і її. А якби ти хотів її забрати, я не протидіяв би. Узяв би на себе ризик пояснювати Каланте, чому я так зробив.

— Звідки ти знаєш, що Цірі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?

— Ні, — серйозно сказав Мишовур. — 3 того, що заснула вона тільки тоді, коли ти її пригорнув. З того, що вона бурмоче крізь сон твоє ім’я і шукає ручкою твоєї руки.

— Досить, — Ґеральт устав, — бо я розчулюся. Бувай, бороданю. Уклонися від мене Каланте. А щодо Цірі… Щось вигадай.

— Ти не зумієш втекти, Ґеральте.

— Від призначення? — Відьмак підтягнув попругу трофейного коня.

— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.

Відьмак кивнув, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, тицяючи паличкою у вогнище, що згасало.

Він від’їхав повільно, через верес, що сягав стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.

— Ґе-е-еральте!

Він озирнувся. Цірі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розпущеним попелястим волоссям.

— Не їдь!

Він помахав рукою.

— Не їдь! — крикнула вона тоненько. — Не ї-і-і-ідь!

«Я мушу, — подумав він. — Мушу, Цірі. Тому що…»

«Я завжди їду».

— Тобі все одно не вдасться! — крикнула вона. — Не думай собі! Не втечеш! Я твоє призначення, чуєш?

«Немає призначення, — подумав він. — Не існує. Єдине, що призначено усім, це смерть. То смерть є іншим лезом двосічного меча. Одним є я. А іншим є смерть, яка іде за мною нога в ногу. Не можу, не треба мені ризикувати тобою, Цірі».

— Я твоє призначення! — долинуло до нього з вершини пагорба, тихіше й розпачливіше.

Він торкнув коня п’ятою і рушив собі, занурюючись, наче в безодню, у чорний, холодний і мокрий ліс, у приязну, знайому тінь, у темряву, яка, здавалося, не мала кінця.

Щось більше

I

Коли по колодах мосту раптом застукали копита, Йурґа навіть голови не підвів — тільки завив стиха, відпустив обід колеса, із яким він морочився, заповз під воза так швидко, як тільки зумів. Розпластаний, тручись хребтом об шорстку шкаралупу гною і болота, що вкривали низ підводи, він уривчасто підвивав і трусився від страху.

Кінь потроху наблизився до воза. Йурґа бачив, як делікатно й обережно ставить він копита на підгнилих, порослих мохом колодах.

— Вилазь, — сказав невидимий вершник.

Йурґа застукав зубами й втягнув голову в плечі. Кінь форкнув і тупнув.

— Спокійно, Пліточко, — сказав вершник. Йурґа почув, як він плескає тварину по шиї. — Вилазь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець аніскільки не повірив у декларації незнайомця. Утім, у голосі його було щось заспокійливе й водночас інтригуюче, хоча голос не належав до тих, чиє звучання могло вважатися приємним. Йурґа, бурмочучи молитви до кільканадцяти божеств одразу, обережно вистромив голову з-під воза.

Вершник мав волосся біле, наче молоко, стягнене на чолі шкіряним паском, і чорний вовняний плащ, що спадав на зад рудої кобили. Він не дивився на Йурґу. Схилений у сідлі, приглядався до колеса воза, що аж по маточину провалилося між тріщиною в колодах мосту. Раптом він підняв голову, обвів купця поглядом і з нерухомим обличчям оглянув гущавину над краями ущелини.

Йурґа виповз назовні, заморгав, витер ніс долонею, розмазуючи по обличчю дьоготь з маточини колеса. Вершник втупив в нього очі, темні, змружені, проникливі, гострі, наче риб’ячі кістки. Йурґа мовчав.

— Удвох — не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти їхав сам?

— Сам-третій, — видавив Йурга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…

— Не дивуюся, — сказав вершник, дивлячись під міст, на дно ущелини. — Аж ніяк не дивуюся. І вважаю, що ти маєш зробити те саме, що й вони. Саме час.

Йурґа не став дивитися туди ж, куди й незнайомець. Не хотів бачити стос черепів, ребер і гомілок, розкиданих між камінням, лопухами та кропивою на дні пересохлої річки. Він боявся, що вистачить одного погляду на чорні очні ями, вишкірені зуби й потріскані кістки, аби все в ньому порвалося, аби рештки розпачливої відваги втекли з нього, наче повітря з риб’ячого пухиря. Аби він помчав