Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Свого, тільки свого треба триматися зубами і руками, питання лише: з котрого кінця хапати за своє і що, власне… в цих апокаліпсичних часах можна визнавати за своє?

Стащина гаряча кров запрагла перепочинку, як його хочуть перевтомлені ноги чи руки. Нічого того, що сталося з нею, не забула. Нікому з тих, що її скривдили, не простила. Нічого, що надумала у своїй помсті, не зреклася.

Просто-напросто її серце перевтомилося і забажало відпочинку.

Фі, до Дунаю їй, що про неї торочать пліткарки з Мнихівки!

Хай мелють, доки час їхній не вийшов, а то либонь, скоро він урветься їм, а тоді доведеться поїдати кашу, яку самі заварили.

Відколи перестали у Сташки бушувати нерви, з'явилася в неї статечність, якої раніше не знала її гаряча натура.

Насамперед Стаха не почуває себе дівчиною, яку покинув хлопець, а жінкою, що розійшлася з чоловіком. А це велика різниця!

Багато справ, що до цього вабили Стаху, перестали тепер цікавити її. От відпала їй зовсім від серця колись така улюблена розвага, як оглядання вітрин з галантереєю і готовим жіночим одягом. Фі, не бачила вона дамської нічної сорочки чи порцелянової ноги в панчосі-павутинці!

Не займала тепер Стахи і розмова про кавалерів. Дрібними, малозначними, а то й зовсім не гідними уваги видавалися тепер Сташці страждання подруг у порівнянні з тим, що сама пережила.

Можливо, це була одна з причин, чому вона так тісно подружила з Мариською. Тепер після роботи не квапилася додому, бо там не чекав її Бронко, а волочіння з дівчатами по головному проспекту Нашого, так званій лінії А — Б, не вабило Стахи.

Воліла провести Марисю додому, а часто й допомогти їй в домашній роботі. Витягне води з криниці чи врубає дров — і то бідній жінці допомога.

Крім того, Мариська була єдина людина, з якою Стаха могла поговорити про Бронка. Не мала дівчина, як її мамунця, звички виливати душу перед першим-ліпшим, ніби помиї.

Горе Сташки було й у тому, що вона тільки тепер по-справжньому покохала Бронка. Коли впадав за нею, коли могла його мати біля своїх ніг у всяку пору дня чи ночі, то і ставилася до нього, як до цуцика, що й незваний потягнеться за ногами.

Тепер — гинула за ним.

А відомо, що немає кращих ліків для наболілого серця, як розбинтувати його і показати рану комусь щирому.

А перед ким, крім Мариськи, могла Стаха розбинтувати своє серце?

Подруги?

Має їх більше, ніж пальців на руках і ногах, але не вірить жодній з них. Надто самовпевнено в свій час твердила, що кохання для неї до Дунаю, фі, спортивна гра — і більш нічого. Надто вже нерозважливо відбивала у подруг їхніх кавалерів, надто високо дерла свого веснянкуватого носа, щоб тепер, попавши сама в біду, могла сподіватись на їхнє співчуття.

Марися була виняток чи, по-мнихівському, інша пара калош. По-перше, відчула велику вдячність до Стахи за те, що та відстояла її права перед старим. Тому трималася своєї рятівниці, наче сліпий посоха.

Воно таки правда, що від випадку з Мариською, чи, точніше, від виступу Стахи на фабриці, він став обережнішим у приписуванні авансів. Тепер і простої з технічних причин, як тут звисока називали несправність розторохканих машин, не падали, як колись, тільки на кишеню робітниць. Щиро кажучи, це таки була заслуга Сташки.

Стаха — людина справедлива. Не візьме чужої неправди на себе, але й не стане приписувати собі заслуг, які не належать їй. Вона, наприклад, дуже добре розуміє, що її пожвавлене зацікавлення громадськими справами не від раптового припливу ідейності, а від того, що її гаряча натура, перепочивши трохи, знову запрагла руху. А може, сподівалася, що саме цим знов наверне до себе Бронка?

Тому й не дивно, що сьогодні, коли поверталася додому (знову засиділася у Мариськи) і крізь вікно побачила обриси плечей чоловіка, що сидів з татом за столом спиною до вікна, згарячу, дуже бажаючи цього, подумала: Бронко!

На превелику тугу, це був не Бронко.

Коли б Стаха придивилася спокійніше, то й крізь шибу побачила б, що той, у хаті, був і нижчий, і у плечах щупліший від Бронка.

«Напевно, — подумала, — прийшов хтось у справі до тата».

У літню пору старий Кукурба підробляв трохи тим, що мазав людям хати. Та коли в сінях учула Стаха запах яєчні та вудженини[120], то зразу зміркувала, що це мусить бути неабиякий гість, якщо мама не пожалкувала для нього шинки. Тих, що приходили до батька у справі, мама не садовила за стіл.

— То хто? — пошепки спитала Стаха. Підозрілою видалася їй мамина метушливість біля плити.

Кукурбиха приклала палець до губ:

— Пс-с! Це до тебе. Іди приберися…

— А чого до мене?

— Ти будеш тихо чи хочеш, щоб я тобі зараз по гембі[121] заїхала? Люди прийшли! Чуєш?

Люди мнихівською говіркою означало жених або старости від нього.

Давній біль озвався у серці, наче зуб сіпнуло: хоч від кого б ті люди були, однаково не від Бронка.

— А ви йому перекажіть, що я не збираюся віддаватися.

— Я тобі «не збираюся»… А ти знаєш, хто це?

— А мені все одно…

— Дурна, то Вовк з Цегельної… колійовий слюсар. Та ти знаєш його…

— А від кого він прийшов? — спитала без особливої цікавості.

— Цить, дурна, ні від кого! Від себе прийшов.

— Що? Такий стариган? До відзеня![122] Можете йому переказати, що я кланяюся низько. — Вона завернула до сіней, але стара Кукурбиха схопила її за коси.

— Ану, марш мені до людей! Я тобі дам коники тут показувати! Вже раз вибрала сама…

— Мамо! — спалахнула Стаха. — Скільки раз я вам казала: не смійте чіпати Бронка!

— Та я нічого, ти завжди починаєш перша… Чекай, я тобі винесу з покою сукенчину, іди приберися! Не бійся, до шлюбу ніхто тебе на воловоді не поведе, а людей ні про що ображати не можна. Чоловік їй честь робить, а вона буде тут свої фохи показувати!

Стаха здалася. Не тому, що її мати переконала. Фі, якби не забажала вийти до гостя, то й мамині штовханці не допомогли б. Просто не хотілося їй сперечатися з мамою з-за чужої людини. А втім, що їй шкодить зробити трохи вар'ята з того дурня?

Згадала, як вона колись крутила хлопцям голови, і їй стало весело. Миттю причепурилася, покусала губи, аби червонішими здавались, і ввійшла до покою.

Вовк не встав, але зашкірився до неї, гейби кобила