Читати книгу - "Моє сторіччя"

Припини нарешті ці свої нескінченні розпитування. Що взагалі означає фраза: хто є коханням усього твого життя? Звісно ж ти, мій нервовий Клаус-Штефан, а я для тебе… Добре, досить уже діставати одне одного цією суперечкою. Думаю, ти вважаєш коханням стан, коли серце б’ється прискорено, руки стають вологими, а сама ти говориш якісь дурниці і виглядаєш мало не божевільною. Так, одного разу і в мене таке було, у тринадцять. Я тоді закохалася, ти не повіриш, у чоловіка, який літав на повітряній кулі, закохалася до нестями. А якщо точніше, то у сина чоловіка, що літав на повітряній кулі, чи, якщо ще точніше — то у старшого сина чоловіка, що літав на повітряній кулі, бо там було двоє чоловіків, які разом зі своїми родинами — коли ж це сталося? — дванадцять років тому, у середині вересня, перелетіли на повітряній кулі, наповненій гарячим повітрям, звідси, з Тюрингії, аж до Франконії. Та ні, яка там розважальна поїздка! Ти що, не розумієш, чи не хочеш розуміти? Вони полетіли через кордон. Відважно піднялися над колючим дротом, мінними полями, самострільними установками, проминули мертву смугу — і приземлилися просто біля нас. Ти ж знаєш, що я народилася у Найлі, у серці Франконії. А менше ніж за п’ятдесят кілометрів звідти знаходиться Пьоснек, — тоді це ще була інша Німеччина, звідти й утекли обидві ці сім’ї. Я ж кажу — на повітряній кулі, до того ж саморобній. Завдяки цьому Найла прославилася, бо про цей випадок написали всі газети і навіть телебачення показало сюжет. Повітряна куля приземлилася не те щоб зовсім у нас перед дверима, але неподалік — на околиці міста, на лісовій галявині, а в її гондолі було четверо дорослих і четверо дітей. І один із них — Франк; йому саме виповнилося п’ятнадцять, і я закохалася в нього з першого погляду, коли разом з іншими дітьми стояла за загорожею й дивилася, як обидві родини ще раз залізли в гондолу повітряної кулі та махали руками — тепер уже перед телекамерою. Тільки мій Франк не махав. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз. Йому було соромно за це все. Він швидко втомився від цієї слави. Від цього медійного галасу. Він навіть хотів вилізти з гондоли, але йому не дозволили. І в ту мить мене накрило. Я хотіла водночас кинутися йому на шию — і втекти від нього подалі. Це було зовсім по-іншому, ніж між нами: між нами все розвивалося поступово, без жодної спонтанності. А з Франком це було кохання з першого погляду. Ти ще питаєш, чи я з ним розмовляла? Звичайно. Щойно він виліз із гондоли своєї повітряної кулі, як я підійшла до нього й заговорила. Він майже не відповідав. Був дуже стриманий і неймовірно схвильований. Але я не відставала від нього, хотіла знати все, всю його історію. Як обидві родини якось уже намагалися втекти, однак того разу був туман, повітряна куля намокла, і вони спустилися на землю неподалік від кордону, ще по той бік, та вони не знали, де опинилися. Їм дуже пощастило: їх тоді не спіймали. Потім Франк розповів мені, що обидві родини після тієї невдачі не здалися, а почали скуповувати по всій НДР плащову тканину і шили з неї кулю, а це точно було нелегко. Ночами жінки й чоловіки на двох швейних машинках, метр за метром, зшивали ту кулю, — і за це їм, відразу ж після щасливого приземлення на Заході, фірма «Зінґер» хотіла подарувати дві новесенькі електричні швейні машинки, бо вважали, що вони зшили ту кулю на двох старих механічних «Зінґерах» із ножним приводом… Але це було не так. Вони шили на машинках східнонімецького виробництва… І навіть електричних… Тож вони не отримали цих суперподарунків… Звісно, у цьому ж не було би жодного рекламного ефекту… А задурно нічого не буває… Так чи інакше, мій Франк розповів мені все це, потроху, під час наших таємних зустрічей на лісовій галявині, де приземлилася повітряна куля. Він був дуже несміливим і не схожим на хлопців тут, на Заході. Чи ми цілувалися? Спершу ні, вже аж потім. Мій батько був проти Франца. Він небезпідставно вважав, що дорослі в обох цих сім’ях діяли безвідповідально, бо наражали на небезпеку своїх рідних. Я з цим, ясна річ, не погоджувалася. І казала своєму батькові, причому теж мала рацію: «Ти просто заздриш, бо ці чоловіки зважилися на ризик, а ти для цього занадто боязкий»… Ну от! А тепер мій найкоханіший Клаус-Штефан удає, ніби ревнує, влаштовує мені сцену, або й узагалі збирається покинути мене. Тільки через те, що я багато років тому… Ну добре. Я збрехала. Просто вигадала все це. У тринадцять я нізащо не наважилась би підійти до хлопця й заговорити з ним. Я просто дивилася на нього, і все. Навіть згодом, коли випадково зустрічала його на вулиці. Він ходив у Найлі до школи, що недалеко від нашого дому. На вулиці Альбін-Кльовер, поруч із тою галявиною, де приземлилася їхня повітряна куля. А потім ми перебралися до Ерланґена, де мій батько почав працювати в рекламному відділі «Сіменса». А Франк… Ні, я не просто була трохи закохана в нього, я справді його любила, хочеш ти того чи ні. І хоча між нами ніколи нічого не було, я досі його кохаю, хоч він про це й не підозрює.

— З Бонна до нас дуже близько, — сказала мені його дружина по телефону. Ви не уявляєте, пане держсекретар, які ці люди наївні, але при цьому надзвичайно доброзичливі. — Ви просто заїдьте до нас ненадовго, щоб ви самі могли побачити, що у нас тут цілими днями коїться… — Тож я, як керівник відповідного відділу, вважав своїм обов’язком глянути на все власними очима, бодай просто для того, щоб потім про все доповісти вам. Ну що я можу сказати: від Міністерства закордонних справ до них і справді недалеко.

Але