Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

В той час Юрiй Хмельницький вже вернувся з Києва i прибув до Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького, з унiверсалом до запорозького отамана Iвана Сiрка. В тому унiверсалi молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не вертає йому гетьманської булави, що вiн грабує Богдановi скарби i вживає їх на свої потреби. Сiрко прибув з своїми запорожцями i вкупi з Юрiєм та вiрними йому козаками рушив з вiйськом на Чигирин, щоб вигнати Виговського i настановити Юрiя гетьманом.

Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що старий Демко майнув попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що й Зiнько понiс пiд полою два здоровi хлiби i попростував слiдком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла город попiд окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомiн, побачила жеврiючi люльки через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись.

- Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, - почав гомонiти старий Демко. - Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору i вiзьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, i як тiльки вийдуть нiмцi, та шляхтичi, та козаки, вiрнi Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i вдаримо на виговцiв з потилицi.

- Добра твоя рада! - загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.

- А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте назустрiч Сiрковi та Юрiєвi, пристаньте до їх вiйська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко.

- Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи.

Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цiєї, то другої ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала i тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i заридала, припавши лицем до подушки.

"Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну нiченьку доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."

Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цiлий день в неї очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на неї скоса i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче серце!"

Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога. Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею, лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi, вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на неї, i не слухав її. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром. Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую, оглядав рушницi.

- Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка.

- Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє дiло! Ще наговоримось, - сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срiбними бляшками та гудзиками.

- Твої думки вже не дома! Твої думки лiтають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очi нiби зайнялися огнем. Щось є, та тiльки ти менi не кажеш усiєї правди! - бiдкалася молода козачка.

Зiнько пiдвiв на неї очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.

- Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?

- Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля микатись в козацькi справи.

Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зйрнула на неї скоса.

"Отже ж, молодиця догадується, що Зiнько сьогоднi лаштується в дорогу. I як вона догадалась? I хто їй сказав про це?" - подумала Лютаїха i сама зiтхнула, їй прийшли на думку давнi лiта, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка, коли Демко привiз їй звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили їх кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.

"Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде