Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Він мчав крізь низький тент дерев, висохла гілка щосили ляснула його за недоумкуватість. Незабаром Артур відстав, лише його мінливі крики обганяли Чендлера, та вони обидва невгамовно прочісували дичавину в пошуках яскраво-блакитного светра на тлі тьмяно-червоної землі. Чендлерові ноги розбивали непривітний ґрунт, вириваючи з нього паростки. Волосся чіплялося за гілки, що тягнули його назад, немов не хотіли, щоб він щось побачив. Та не міг же хлопчина далеко зайти? Якщо тільки не кинувся бігти.

Спалах блакитної синтетики попереду обпалив очі своїм неприродним, та однаково чарівним кольором.

— Дейві!

Хлопчик не обернувся, застигши на місці та дивлячись на щось у кущах попереду. Після стількох днів пошуків, після стількох пройдених кілометрів у ту мить, коли вони вже збиралися здатися, вони знайшли Мартіна. Опустившись на самісіньке дно розпачу, вони досягнули успіху.

Упевнений у цьому, як ніколи в своєму житті, Чендлер забув про все і помчав крізь дичавину. Те, що він сподівався побачити, — живого Мартіна — боролося з тим, що він очікував побачити.

Наблизившись, офіцер зрозумів, що це не було ані те, на що він сподівався, ані те, чого очікував… а ще — чому хлопчик так застиг.

Із кущів стирчала нога, якою закінчувалося нещодавно розкладене верблюже тіло; велетенська купа шерсті та плоті, нутрощі були вирвані зсередини й частково виїдені, у паскудній рожевій масі комашилися личинки. Сморід, що підіймався від тіла, був одночасно природний і огидний, він відштовхував і вабив до останків життя, що колись теплилося, а тепер щезло.

50

Чендлер пригадав напівзогнилу тварину і зачаровану нею дитину. Тоді він був Дейві, а тепер Ґабрієль.

Тепер він чудово міг викликати у пам’яті образ малого хлопчика. Той вимушено зіштовхнувся сам на сам із холодною жорстокістю життя та смерті в такому юному віці; знайдене тіло тварини підтвердило: ніщо не може вижити в дичавині й від його брата не знайдуть жодного сліду.

— Стійте де стоїте!

Голос розірвав тишу, в інтонації не було нічого лагідного. Чендлер намагався вгледіти людину з двома меншими постатями обабіч, але очі нічого не знаходили в темряві.

Раптом спалахнув ліхтар, засліпивши Чендлера, однак, хотілося сподіватися, що світло допоможе Нікові прицілитися. Сержант долонею затулив очі від променя, та сітківка просочилася світлом, якого неможливо було позбутися.

— Ви один, — додав голос трохи м’якше, проте в ньому чулося розчарування.

— Так. Але…

— Але що? Ви не виконуєте свою частину угоди, сержанте.

— Я хочу спочатку з вами поговорити, — пояснив Чендлер. — Мушу де в чому зізнатися.

Запала коротенька тиша, промінь ліхтаря затремтів.

— Схоже, це щось сімейне, — холодно зауважив Ґабрієль. — Ваша старша — Сара, — він мало не виплюнув її ім’я, — теж базікала про сповідь. Намагалася заспокоїти свого брата. Я від цього просто шаленію.

Чендлер видихнув затримане повітря. «Від цього шаленію». Це могло означати, що діти ще живі.

Ґабрієль повів далі:

— Скажіть-но мені, Чендлере, чому малій кортить приєднатися до релігії, якій конче необхідно контролювати її? І чому ви їй це дозволяєте? Можливо, я зроблю їй послугу, обірвавши її життя, перш ніж вам удасться його зруйнувати. — Погроза розірвала Чендлерову шкіру й протнула легені. Тепер він шкодував, що не привів із собою Гіта і не віддав його цьому мерзотнику. Міг би помучитися докорами сумління пізніше, піти до сповіді разом зі своєю донькою і очистити свою душу.

— Будь ласка, не треба, — попросив Чендлер. — Просто скажіть мені, де вони.

— Вони в безпеці. Поки що.

«Поки що». Сержант відчув, як від бажання потягнутися до зброї засвербіла рука. Ґабрієль, вочевидь, теж це бачив.

— Ви не хочете цього робите, Чендлере. Інакше не зможете врятувати своїх дітей. Бог рятує лише душі… але не тіла, яким вони належать.

— Прошу, я…

— Ви — що? Повернетеся і приведете те, про що я просив?

Чендлер розмірковував над цим питанням. Чого варте Гітове життя? Порівняно до життів двох дітей? Хіба ж обмін двох на одного не буде справедливим? Чоловікові очі звикли до слабкого світла на краю променя і змогли роздивитися навпроти темну фігуру, майже силует, самотню постать. Нестерпне бажання застрелити Ґабрієля тут і зараз рвалося на поверхню.

Схоже, вбивця знову прочитав його наміри.

— Сержанте, ваші діти опиняться в халепі, якщо я не повернуся.

— Куди ви їх відвели?

— Ах. Цього я не можу вам розповісти. Поки що. А зараз витягніть свого пістолета — повільно — і покладіть його на землю.

— Я знаю, хто ви, — повідомив Чендлер.

Ґабрієль не озвався.

— Девід Тейлор. Дейві Тейлор.

Силует усміхнувся, зуби зблиснули в слабкому світлі, продемонструвавши щиру усмішку; напевно це була перша непідробна емоція Ґабрієля, яку вдалося побачити сержантові.

— Чимало часу вам знадобилося, еге ж? — У Ґабрієлевому голосі чулося якесь полегшення. — Чесно кажучи, я гадав, що ви впізнаєте мене раніше. Чесне слово, це найбільше мене турбувало… однак, побачивши вас у відділку, поговоривши та проїхавшись з вами в автівці до готелю, я збагнув, що ви ні про що не здогадуєтесь. Ви забули про мене так само, як забули про мою сім’ю.

— Ви про що? — перепитав Чендлер.

— Я про що? Майже одинадцять років тому ми залишили це місце, та й по всьому. Книжку згорнули, ніхто не залишився поруч із нами. Роботу зроблено. Робота — халтура. Переходимо до наступної. А про цю забудьмо — чергова невдача, яку поліція позамітає під килимок. Від інших, на кшталт вашого напарника Мітча, я цього чекав. Але ви, Чендлере… пам’ятаю, що ви зблизилися з моїм батьком. Прилипли до нас, як бджола до меду, заспокоювали нас, спрямовували нас, молилися з нами. Вели нас в нікуди.

— Я… я намагався бути другом, — пояснив Чендлер. Він не знав, що ще сказати.

— Якщо ви були нам таким другом, чому не підтримували з нами зв’язок опісля? Навіть не зателефонували. Могли б просто зателефонувати і поцікавитися, як ми там виживаємо. Можливо, цього вистачило б, щоб усе зупинити.

Чендлер шукав відмовки. І не знаходив. Він міг знайти номер телефону, він мусив його дізнатися. Виправдань не було, але він однаково спробував:

— Моя дівчина тоді… моя дружина. Моя колишня дружина…

— Та, яку я зустрів у ваших батьків? — увірвав його Ґабрієль. Чендлер зчепив зуби, згадавши свого пораненого батька.

— Вона тоді була на дев’ятому місяці вагітності. Ось-ось мала народити. Ну, після закінчення пошуків так і сталося. Вона народила Сару, і мене затягнули інші справи. Затягнуло намагання жити.

Ґабрієль загарчав.