Читати книгу - "Третій фронт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Про що?
— У «чорних» є своя міфологія. Вона розповідає про Великий день, коли «чорні» зможуть припинити міжусобні війни, об’єднавшись в Орду — величезну армію, яка збере всіх дорослих чоловіків, що живуть у степах.
— Для чого?
— Щоб прорватися на Велику землю й сплюндрувати її. Цьому треба завадити!
— Це легко можна зробити! Ми кинемо туди війська! І винищимо тих дикунів! — Пастор вихопив телефон. — Зараз я віддам відповідні накази!
— Там немає потужних сил. Закрити дорогу на кілька днів ви не зможете.
— Закриємо, коли зможемо!
— Буде запізно. Вже зараз величезні загони «чорних» сунуть зі степу, підходять до виходу із Зони. А завтра загони вершників атакуватимуть Оклунківщину.
— І що, в них є тільки луки? Та ми зупинимо їх силами міліції!
— Наша міліція більш-менш ефективна лише проти неозброєних мітингувальників. А от що вона зробить із тисячами, десятками тисяч вершників, які люблять і вміють убивати? У кращому разі триматиме оборону в райвідділах чи просто тікатиме, а за спиною в неї палатимуть міста й села.
— Ми оголосимо мобілізацію!
— За моїми оцінками, «чорні» можуть виставити до двохсот тисяч воїнів. Навіть озброєні луками вони велика сила. До того ж кремлядь може допомогти сучасною зброєю. Просто дати кочовикам кілька тисяч автоматів і спостерігати, як Україна потопає у вогні й убивствах.
— У нас перевага у важкій техніці! — закричав Пастор.
— Я знаю. Я не кажу, що Україна обов’язково програє кочовикам, але щоб перемогти, нам треба буде зосередити проти них всі сили. Забути про Донбас та Крим, втратити багато людей, грошей і часу. Поки ми будемо там воювати, кремлядь зможе робити те, що запланувала, — завдавати ударів, захоплювати території.
— То який вихід?
— Організовуйте евакуацію населення і зброї з наближених до Зони районів! До ранку там нікого не мусить залишитися, інакше буде різанина.
— А що робити з «чорними»?
— Я спробую їх зупинити без війни. Не можу обіцяти, що вдасться, готуйтеся до гіршого. Якщо я загину, вам доведеться воювати. Нехай війська будуть готові. Мовчуне, гальмуй!
Ми зупинилися.
— «Лісова», повертайтеся до Києва й організовуйте все, — сказав я Пастору.
— Я викличу машину.
— Краще їдьте на метро. Так безпечніше.
— Пане Владюшо, вам доведеться таки стати на державну службу.
— Поговоримо пізніше. А поки що дайте грошей, бо ми залишилися без копійки.
— У мене зовсім небагато готівки.
— А картка?
Пастор віддав свою картку. У Броварах я наказав заїхати в супермаркет. Узяли їжі на дорогу, бо я дуже зголоднів, і кілька пляшок портвейну.
— Владюшо, ні, — сказав Бухгалтер.
— Так — і тільки так. Мені херово. Зараз я набухаюся, мені полегшає, поки доїдемо до Оклункова, я буду в формі. Мені треба.
— Що трапилося?
— Дещо. Бухгалтере, послухай мене. Я хочу виграти, і я все роблю правильно. Зараз мені потрібно набухатися, щоб трохи заспокоїтися. Не заважай.
Він забрав руку з пляшок. Ми помчали на схід. Я трохи поїв, потім видудлив із горлянки пляшку. Справді стало легше. Я побачив куртку — мабуть, водійську, накинув на голову й проплакав аж до самого Оклункова. Час від час сьорбав із другої пляшки. Вже коли проїхали Оклунків, наказав зупинитися на березі якогось ставка. Спочатку проблювався в кущах, потім роздягнувся й поплавав під пильним наглядом Бухгалтера і Мовчуна. Коли вийшов, весь тремтів, бо вода була холодна.
— Усе, я в нормі, — сказав хлопцям. З’їв трохи ковбаси з хлібом.
Ми їхали на північ Оклунківщини. Нас жодного разу не зупиняли, бо ми мали круті номери. Дорогою почали траплятися колони машин, навантажених речами. Здається, евакуація була у розпалі. На перехрестях стояли БТРи. Я наказав повернути з шосе на путівець. Їхали кілометрів двадцять, аж поки не побачили потужний блокпост зі вкопаним танком і кількома вогневими точками.
— Нічого собі підготувалися! — здивувався Георгій. — Як вони встигли так швидко?
— Цьому блокпосту вже років дванадцять. Він старий.
— Але для чого будувати такий блокпост?
— Від Великої Мами.
— Від кого? — Всі дивилися на мене здивовано.
— Потім розповім. Зупиняй.
Зупинитися довелося — дорога біля блокпоста перекрита дошками з набитими довгими цвяхами. До нас вийшло кілька міліціонерів із автоматами.
— Ви куди? — Вони здивовано дивилися на наш номер.
— Ми з Адміністрації Президента, термінова справа до Великої Мами. Відкривайте дорогу, — сказав Бухгалтер, якого я проінструктував. Міг і сам сказати, але не з такою побитою запухлою пикою. Бухгалтер умів бути переконливим. Дошки прибрали, ми проїхали. Десь за кілометр — іще один блокпост. Озброєні чоловіки в камуфляжі і з рожевими смужками.
— Це ще що за цирк? — спитав Бухгалтер.
— Спокійно, — наказав я. Підійшов до чоловіків, ті наставили на мене автомати. — Добрий день. Мене звати Владюша Бар-Кончалаба, я вчений, і я їду до Великої Мами у дуже важливій справі.
— Зараз доповімо, — сказав старший, зв’язався з кимось по рації, перепитав, як мене звати. Я повторив.
— Скажіть, що від мого питання залежить майбутнє не тільки України, але й дітей Великої Мами.
Старший відійшов, трохи поговорив, потім наказав нас обшукати. Обшукали дуже ретельно, машину перевірили. Забрали геть усю зброю. Я наказав хлопцям не опиратися.
— Можете їхати, — сказали мені. — 3 дороги не з’їжджати.
— Я знаю правила.
— Хто це такі? — спитав Бухгалтер, коли ми від’їхали від блокпоста на відстань пострілу.
— Армія Великої Мами.
— А хто така Велика Мама?
— Правителька цих місць і наша надія на подолання «чорних».
— Хто вона така? Сепарка?
— Ні.
— А чому тоді тут блокпости і її люди проти ментів? — не зрозумів Бухгалтер.
— Колись, іще за Кучми, Велика Мама підняла повстання. Його намагалися придушити, кинули війська. Он, бачите, іржавий танк із тих часів. Велика Мама змогла відбитися й виступила в похід на Київ. Після важких боїв підписали мир, за яким Київ не ліз сюди, а Велика Мама не виходила за межі трьох бідних поліських районів, які контролювала. Такий статус-кво зберігається досі.
— І чому ж вона не сепар? Та чистий сепар!
— Сепарами керує кремлядь, а Велика Мама — сама по собі. Кремлядь пропонувала їй великі гроші, аби тільки вона дозволила використовувати ці райони для розгортання російських військ, які влаштували б тут Оклунківську народну республіку. Велика Мама відмовилася. Тоді кремлядь організувала заколот. За планом Велику Маму збиралися вбити, а на її місце поставити якусь маріонетку. Ракетою знищили її будинок, дві групи захоплення мусили взяти місто під контроль. Але Велика Мама вижила, групи було знищено, так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Третій фронт», після закриття браузера.