Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Тож усі камери нині порожні. Лише Фільку-вовкулаку і вартуємо. А ось там уже й операційна, — доктор показав у кінець коридору. — Добре, що ви нарешті прийшли. Давно не відживлювалися. Тіло ж реагує. Біль у грудях як? Досі турбує? — Гальванеску розвернувся до Тюрина і злякано остовпів. Олександр Петрович дочекався, коли з ним порівняється водяник, відчинив найближчі двері та з силою штовхнув людиноподібного до камери. Потім опустив засув і рушив на доктора. Гальванеску позадкував, забіг до операційної і спробував зачинити двері. Тюрин виявився швидшим. Доктор мало не впав, коли відживлений влетів до кімнати. Він миттю оцінив ситуацію. До операційної вели тільки одні двері, а вікна були занадто малі, навіть для худого Гальванеску.

Посередині операційної стояла машина для відживлення. Велика електрична лампа щедро освітлювала металеве ложе. Химерні тіні роїлися у кутках.

— Я… я не роз-зумію. Щ-шо, щ-шо відбувається? — почав водночас затинатися і сичати доктор. — У вас є претен-з-зії до мого лікування?

Тюрин зловісно посміхнувся і зробив крок назустріч Гальванеску.

— Здається мені, у всьому місті я єдиний успішний приклад ваших медичних потуг. Ви такий самий доктор, як і змієголовець. Наскрізь брехливий.

— Шановний Олександре Петровичу, але ж поясніть? Я робив усе якнайкраще…

Доктор почав обходити залізне ліжко, намагаючись сховатися за машиною. Тюрин повільно і невідступно повторював його рухи.

— Що ви зробили з моїм батьком?

— З батьком? — маленькі очі, здавалося, виваляться з орбіт. — Я не знаю вашого батька.

— Ви гарно граєте, докторе, як на того, хто півжиття ходить у масці. Петро Тюрин, шрам на лівій щоці. Помер в Олександрівській лікарні після невдалої операції. Йому розрізали груди. Пригадуєте?

Гальванеску зупинився. Його щелепа відвисла. Обличчя перекосилося від шоку.

— То ось чому! Змієве провидіння, — доктор сховав лице в руках, а коли прибрав долоні, воно сяяло від щастя. — Я не знав, що ви — його син.

— Розповідайте, — Тюрин витягнув з-під залізного ліжка табурет, всадовив туди доктора і спрямував на нього лампу.

— У 1896-му я почав працювати тут, у Кирилівській божевільні. І тоді ж сюди потрапив чоловік. Він одразу мене зацікавив. Був несхожий на звичайних психів. Тихий, інтелігентний. Йому поставили шизофренію. Чоловіку ввижалося, що він постійно чує жіночий голос. Моя робота була брудна і нецікава. Ми почали багато розмовляти. Він розповів, що чує Апі, що вона змушує його віддати серце Змія обраному. Роки до того, як він потрапив у Кирилівку, він шукав способу, як обійти вимогу Апі.

— Чому? — пролунав глухий голос Тюрина.

— Мені здається, ваш батько хотів захистити обраного. Я зараз поясню! Замолоду я спілкувався зі змієпоклонцями, читав пророцтво Офаніти. Звісно, знав, що серце — один з ключів, щоб відімкнути Змія. Проте ніхто й гадки не мав, що значать слова — «серце має ожити». Але ваш батько… — Гальванеску, ніби перед зануренням, набрав у легені повітря, — сказав, що серце Змія має бути поміщене у груди обраного. Тільки так воно оживе. І тільки так обраний має віднести його до печаті, за якою спить Обадія. Але відродження Змія означатиме смерть обраного. Ваш батько показав мені серце. І це було диво. Одкровення! Я ніколи не забуду тої миті.

— Навіщо ти розрізав йому груди?

— Він захотів спробувати замінити обраного! — Гальванеску закрутив головою у пошуках Тюрина. Яскраве світло заважало роздивитися кімнату.

— Але серце не прижилося. Ти нашвидкуруч його зашив і відіслав до Олександрівської. А потім ще кілька років шукав тіло для серця. Ти хочеш сказати, що не знав імені справжнього обраного? Не знав батькового імені? Хто тоді написав про його смерть у маєток? — Тюрин із силою поклав руку на металеве ліжко перед носом доктора. Синя долоня вгрузла у поверхню. Гальванеску здригнувся.

— Я нічого не писав! Ваш батько назвався Лазарусом. Петром Лазарусом. Він казав, що є автором знаменитих «Легенд про Змія». Я тому йому так і вірив. І я не вбивця! — відчайдушно заволав Гальванеску, спробував підвестися і впав на стільця під вагою руки відживленого. — Я експериментував зі смертельно хворими, божевільними, але найчастіше з мертвими. Я, клянуся, не знав, хто той обраний… Доки серце до вас не потяглося… І ця комета. 1913-й. Усе збіглося…

Тюрин згадав законсервоване серце з Біологічної станції. Нічим не примітний екземпляр, якими лікарі так люблять обставляти лабораторії. Смердючі препарати у банках покликані лякати клієнтів, переконувати у вагомості знань дослідника. На станції Гальванеску таких було через край. Тільки й того, що банка з каламутною рідиною стояла біля ікони з Ліліт.

Тепер Тюрин був переконаний, що черв’як не примарився. Серце і справді здригнулося від його погляду, а тендітний довірливий паросток, один з паразитів, що роз’їдали плоть, торкнувся долоні за склом. Серце відчуло тіло, в якому судилося відродитися.

Поліціянт похитнувся і відійшов від столу, пройшовся кімнатою. Думки плуталися.

— Але і тоді я не знав, що робити, — і далі скиглив Гальванеску. З його очей бризнули сльози. — І тут утрутилося Змієве провидіння. На вас напав Топчій, і я вже не мав права на сумніви.

Тюрин зупинився за спиною доктора. Повільно, ніби торкаючись чужого тіла, поклав руку собі на груди. Десь там здригалося і набиралося сили серце Змія.

— Що буде, якщо його вийняти?

— Серце? — Гальванеску спробував подивитися на Тюрина, але поліціянт грубо розвернув його голову до лампи. — Я думаю, тільки завдяки серцю Змія ви ще живі. Відносно живі. Ви маєте донести його до печаті. Маєте відімкнути Змія. Це ваше призначення! А смерть — лише переродження. Так казав Змій. Не слід її боятися.

Несподівано Гальванеску закинув голову і здійняв руки до стелі. Олександр Петрович простежив за поглядом доктора і вжахнувся.

— Це намалював ваш батько.

Стелю вкривало дивовижне панно. Тюрин підняв лампу. Картина повторювала кілька разів бачений сюжет. З Біологічної станції Гальванеску, з базарних лубочних картинок, з гобелена Житоцької: Змій ніжно обіймає місто-острів. Так само палають гадючі кубла по околицях Києва, а з підземелля скорботно тягне руки до Обадії змієнога мати. Але у центрі пульсують і танцюють, наче небесні тіла у зорепад, нові значки.

Батько і був Лазарусом. Усі послання і підказки були з Тюриним від початку. Батько повсякчас ніби шепотів на вухо: твій шлях визначений, опиратися немає сенсу. Ти мусиш його відімкнути. Батько спробував поборотися з долею, але зазнав невдачі. «Може, тому і згодився на безглузду операцію. З