Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

А день добіг кінця й запала ніч, а згодом і місяць зі злегка затемненим окрайцем зійшов у небі. І тихою була та ніч, і Зотулла, допізна засидівшись за бенкетним столом, часто і гнівно осушував свою винну чашу, бурмочучи нові погрози супроти Намірри. Й поволі минала ніч, і здавалося, що ті примарні відвідини вже не повторяться. Однак опівночі, лежачи в опочивальні з Обексою й від випитого вина занурившись у глибини сну, Зотулла пробудився від страхітливого гуркоту копит, які мчали наввипередки та вистрибом бігали у палацових портиках і на довгих балконах. Усю ніч гриміли ті копита туди й сюди, розлягаючись жахливим відлунням попід кам’яними склепіннями, і Зотулла з Обексою, дослухаючись до того тупоту, тулилися ближче одне до одного серед подушок і покривал; й усі мешканці палацу, недремні та налякані, чули цей шум, але ніхто не наважувався ступити крок зі своєї опочивальні. Перед самим світанком тупіт копит зненацька віддалився, а згодом, уже засвітла, їхні відбитки виявили на мармурових плитах ґанків і балконів; і були ті відбитки незліченні, глибоко вкарбовані та чорні, неначе витаврувані вогнем. 

Подібними до плямистого мармуру стали імператорові щоки, коли він побачив укриті відбитками копит долівки; і жах не полишав його звідтоді, переслідуючи Зотуллу навіть у глибинах сп’яніння, адже не відав він, коли і де настане край цій напасті. Його жінки почали ремствувати, а деякі з них забажали втекти з Уммеоса, й здавалося, немов усі гульбища й забави того дня та вечора були затьмарені зловісними крилами, що залишали свою тінь у бурштинових винах і затемнювали золочені лампи. І знову ближче до півночі сон Зотулли порушило гучне тупотіння копит, які скакали учвал або бігали інохіддю на палацовому даху та в усіх коридорах і залах. І до самого світанку копита сповнювали палац залізним стукотом і глухо видзвонювали по найвищих банях, і здавалося, неначе там тупотіли коні богів, які буйним табуном мчали з неба на небо. 

І поки страхітливі копита носилися туди й сюди коридором за їхньою опочивальнею, Зотулла з Обексою лежали, притулившись одне до одного, не лише не наважуючись на гріх, але навіть на думці його не маючи та не знаходячи жодної розради у близькості. Сірої досвітньої години вони почули, як щось загриміло у самий верх замкнутих на засув важких латунних дверей їхньої опочивальні, неначеб який могутній жеребець, ставши дибки, калатав у них передніми копитами. Й невдовзі по тому тупіт віддалився, залишивши по собі тишу, подібну до тієї, що западає, коли має розлютуватися якась нищівна буря. Згодом повсюдно знаходили сліди копит: вони перетинали палацові коридори і зали, спотворювали яскраві мозаїки долівок. Чорні дірки попропалювали ті копита в золототканих килимах, у килимах срібних і шарлатових; і високі білі палацові бані були подірявлені тими слідами, неначе віспою побиті; а ген угорі на латунних дверях Зотуллиної опочивальні закарбувалися глибоко вдавлені відбитки передніх кінських копит. 

Тож незабаром оповідка про цю напасть стала відома кожному в Уммеосі та в усьому Зайлаку, й вважали люди ті примарні з’яви лиховісним дивом, хоча й тлумачили їх кожне на свій лад. Дехто гадав, що те лихе наслання прийшло від Намірри і мало правити за знак його вищості над усіма королями та імператорами; дехто вважав, що воно походило від якогось нового чарівника, що увійшов у славу в Тінараті, далеко на сході, й бажав посісти місце Намірри. А жерці богів Зайлаку стверджували, що то їхні численні божества послали теє наслання як знак, що храми потребують більше пожертв. 

І тоді до своєї приймальної зали, вимощена яшмою та сердоліком підлога якої стала геть рябою від жахливих вибоїв, залишених копитами, Зотулла скликав чимало жерців, магів та віщунів і попросив, щоб оголосили вони причину того наслання та вигадали супроти нього якийсь засіб. Але, бачачи, що немає між ними згоди, Зотулла забезпечив деяких жерців пожертвами для їхніх розмаїтих богів і відіслав геть; а чарівникам і пророкам, пообіцявши стяти голову, якщо відмовляться, звелів навідати Намірру в його чаклунському маєтку та дізнатися його волю, якщо то справді він, а не якийсь інший чаклун доклав рук до того наслання. 

Неохочі були чарівники та віщуни, адже боялися Намірри й не наважувалися вдертися в жаскії таїни його похмурого маєтку. Однак імператорські мечники підштовхнули їх уперед, а коли ті забарилися, замірилися на них великими серпастими клинками; тож один за одним, безладною юрмою побрели посланці в бік Намірриних порталів і пощезли в тому збудованому дияволами домі. 

Бліді, ремстиві та збентежені до краю, неначе люди, які зазирнули в саме пекло й побачили свою загибель, повернулися вони перед заходом сонця до імператора. Й розповіли вони, що Намірра гостинно їх прийняв і відіслав назад із оцим посланням: 

«Хай буде відомо Зотуллі, що напасть, яка його спіткала, є знаком того, про що він вже давно забув; і що причина тієї напасти відкриється йому в годину, що підготована і визначена самим провидінням. І година тая вже надходить: адже завтра надвечір Намірра запрошує імператора й увесь його двір на великий бенкет». 

Виголосивши цеє послання, що сповнило Зотуллу подивом і жахом, попросили посланці дозволу піти. І хоч як прискіпливо імператор їх розпитував, вони, схоже, несхильні були переповідати в деталях усі обставини свого візиту до Намірри; не описали вони до ладу й оповитого легендами чаклунового дому, хіба що побіжно змалювали побачене у геть туманних висловах, і кожен з них суперечив іншому. Тож невдовзі Зотулла звелів їм іти геть, а коли вони пішли, ще довго сидів, обмірковуючи запрошення Намірри, яке він не наважувався прийняти, але боявся й відхилити. Того вечора він пив навіть більше, ніж звик, а тоді поринув у летейські глибини сну, і цього разу не пролунав ані в палаці, ані навколо нього гучний гуркіт копит, і не пробудив імператора з його забуття. Й тієї ночі пророки та маги тихцем, неначе скрадливі тіні, полишили Уммеос; і жодна жива душа не бачила, як вони йдуть; і на ранок вони вже перетнули межі Зайлаку та подалися до інших країв, аби ніколи не повернутися назад… 

І того-таки вечора Намірра сидів самотою у великій залі, відпустивши придворців, які зазвичай йому прислуговували. Перед ним на гагатовому вівтарі височіла гігантська статуя Тасайдона, що якийсь породжений дияволом скульптор у сиву давнину створив для лихого короля Тасууну, який звався Фарноком. Архидемон був зображений в подобі воїна у повнім обладунку, він здіймав шпичасту булаву, немов ідучи до героїчної битви. Довгі роки пролежала та статуя у похованому пісками палаці Фарнока, саме́ розташування якого було непевне й викликало у кочовиків суперечки; Намірра ж завдяки віщуванню знайшов його та підняв з-під товщі піску пекельну подобизну, яку звідтоді завжди тримав коло себе. І зчаста вустами тієї статуї Тасайдон промовляв до Намірри слова пророцтв або відповідав на його запитання. 

Перед тією закутою в чорний обладунок подобизною висіло сім срібних ламп, вилитих у формі кінських черепів, з очниць яких виривалися язики полум’я, що мінилися синявою, пурпуром і багрянцем. Бурхливе і мертвотно-бліде було їхнє світло, й обличчя демона, що прозирало з-під прикрашеного гребенем шолома, повнилося злісними примарними тінями, які нескінченно рухалися та змінювали свої обриси. Сидячи у кріслі, оздобленому різьбленнями у вигляді змій, Намірра похмуро дивився на статую, й глибокі борозни залягли поміж його очей: адже він попросив дещо у Тасайдона, і демон, відповівши