Читати книгу - "Картковий будинок"

Він приїхав додому; дружина чекала на нього, стоячи на ґанку не менше збентежена. Поки заходили в дім, він співчутливо усміхався; вона дозволила йому поцілувати себе у щоку, він зробив чай.

— Вирішив проводити більше часу з родиною, Патрику? — запитала вона, коли вони сіли з протилежних боків кухонного столу.

— Не зашкодить, еге ж?

— Але. З тобою завжди є якесь «але». Я розумію, чому тобі довелося відступити, і гадаю, це буде достатнім покаранням.

— Ти ж залишишся зі мною, люба? Це важливіше за все, ти знаєш це.

Вона добирала слова обережно, не бажаючи дати йому зірватися з гачка аж так легко.

— Я і далі підтримуватиму тебе, як і завжди. Але...

— Знову те кляте слово.

— Але, на бога, чому ти вирішив підтримати Френсиса Уркгарта? Я ніколи й не знала, що ви настільки близькі.

— Того зарозумілого засранця? Ми не близькі. Він мені навіть не подобається!

— Тоді чому?

— Тому, що мені п’ятдесят п’ять, а Майклу Семюелу сорок вісім, а це означає, що він може сидіти на Даунінг-стріт двадцять років, аж поки я не вмру і мене не закопають. Френсису Уркгарту, з іншого боку, вже майже шістдесят два. Навряд чи він пробуде на посаді більше п’яти років. Тож з Уркгартом є шанс на ще одну виборчу гонку, поки я ще не ґиґнув. А тим часом, якщо мені вдасться дізнатися, хто стоїть за тим записом, чи якщо з цим кимсь станеться брутальний і страшенно болючий нещасний випадок, на що я щиро сподіваюся, я отримаю другий шанс.

Поки він вибудовував свій алгоритм, його люлька вивергала під стелю густий сизий дим.

— Хай там як, я нічого не здобуду, лишаючись нейтральним. Семюел нізащо не потерпить мене у своєму Кабінеті. Тож натомість я віддав Уркгарту вибори на тарілочці, і йому доведеться виявити якусь публічну вдячність за це.

Він поглянув на свою дружину, витягнув з неї посмішку — вперше, відколи вони почули запис.

— Чорт, могло бути й гірше. І як воно наступні кілька років побути дружиною канцлера казначейства?

Розділ сорок четвертий

Брехати про чиюсь силу є ознакою лідерства; брехати про чиїсь вади є ознакою політики.

П’ятниця, 26 листопада

Погода наступного ранку була досі морозна, та над столицею пройшов новий фронт, принісши кришталеве небо на зміну свинцевим хмарам попереднього дня. Це скидалося на новий початок. З вікна свого кабінету Уркгарт вдивлявся у те, що видавалося йому майбутнім — таким самим ясним, як і небо. Після заяви Вултона він почувався невразливим. Він майже досяг мети.

Тоді двері розчахнулися, мов міна вибухнула, і з завалів виникла обдерта постать Роджера О’Ніла. Ще не встиг Уркгарт поцікавитися, що він, на бога, робить, почувся лепет. Слова вистрілювали, ніби кулі, летіли в Уркгарта, мов хотіли засипати його.

— Вони все знають, Френсисе. Виявили, що папки немає. Замки погнуті, одна з секретарок це помітила, і голова скликав нас усіх. Я певен, він підозрює мене. Що нам робити? Що нам робити?

Уркгарт трусив його, щоб він припинив це незрозуміле белькотання.

— Роджере, заради Бога, замовкніть!

Уркгарт заштовхав його у крісло і ляснув по обличчю. Лише тоді О’Ніл спинився передихнути.

— А тепер повільно, Роджере. Не поспішайте. Що ви намагаєтеся сказати?

— Папка, Френсисе. Секретна папка партії на Семюела, яку ви попросили мене надіслати у недільні газети.

Він пихтів від фізичного і нервового виснаження. Зіниці розширені, повіки червоні, як відкриті рани, обличчя кольору попелу.

— Розумієте, мені вдалося використати свій ключ, щоб проникнути до підвалу без жодних проблем. Саме там розташовані всі сховища. Та папки замкнуті у шафках. Мені довелося зламати замок, Френсисе. Вибачте, я не мав іншого вибору. Не дуже сильно, та він трохи погнувся. Там стільки пилюки і павутиння, що здається, ніби там ніхто не бував ще з часів бурської війни[51], та вчора якась курва-секретарка вирішила зайти туди і помітила зігнутий замок. Тож пройшлися по всьому і виявили, що бракує Семюелової папки.

— І ви надіслали оригінал папки? — запитав Уркгарт, нажаханий.— А не просто скопіювали найцікавіші деталі, як я вас просив?

— Френсисе, та папка завтовшки як моя рука, на те, щоб її скопіювати, пішли б години. Я не знав, які деталі будуть найцікавіші, тож надіслав усе. Поки хтось помітив би, що папки нема, минули б роки, а потім подумали б, що її просто поклали не туди.

— Ви клятий дурень, ви...

— Френсисе, не кричіть на мене! — заволав О’Ніл.— Увесь ризик взяв на себе я, не ви. Голова особисто допитує всіх, хто має ключ, а нас таких лише дев’ятеро. Він попросив зустрічі зі мною по обіді. Я впевнений, що він підозрює мене. І я не збираюся сам-один брати на себе вину. Навіщо? Я всього-на-всього виконував, що ви мені казали...— він плакав.— Френсисе, я більше не можу брехати. Вже просто не витримую цього. Я зламаюся!

Уркгарт закляк, побачивши правду за розпачливими словами О’Ніла. У цього чоловіка, який трусився перед ним, не лишилося ні опору, ні розсудливості; він починав кришитися, ніби старий мур без фундаменту. О’Ніл не зможе контролювати себе ще бодай тиждень, навіть цей з усіх тижнів. Він на краю особистої катастрофи; найлегший вітерець стрімко понесе його до краху. Й О’Ніл потягне за собою Уркгарта.

Коли Уркгарт заговорив, його голос був твердий, але заспокійливий:

— Роджере, ви перехвилювалися. Вам нема чого боятися, ніхто нічого не зможе довести, і ви маєте пам’ятати, що я на вашому боці. Ви тут не самі. Послухайте, не повертайтеся до офісу, скажіть, що захворіли, і йдіть додому. Голова може почекати й до понеділка. А завтра я хотів би, щоб ви приїхали і були моїм гостем у Гемпширі. Приходьте на обід, переночуєте, і ми обговоримо усе — вдвох, лише ви і я. Як вам таке?

О’Ніл схопив Уркгарта за руку, ніби каліка, що чіпляється за милицю.

— Лише ви і я, Френсисе...— він заплакав.

— Але не кажіть нікому, що їдете до мене. Було б дещо ніяково, якби преса дізналася, що старший партійний чиновник прийшов до мене у гості