Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Він зробив другом Кію та ворогом — Хакіма. Як для агента під прикриттям — це аж дві помилки.

* * *

Провідник-тубу прибув зранку. Зайшов у село до спеки, поки пасажири снідали хлібом і слабеньким чаєм. Це був високий темношкірий чоловік у білому халаті й головному уборі. Через відсторонений погляд він нагадав Абдулові гордого американського індіанця. На боку з-під його одягу щось випиналося, імовірно, револьвер із довгою цівкою — напевно, «Маґнум» у саморобній кобурі.

Хакім вийшов до нього на середину обійстя й оголосив:

— Слухайте уважно! Це Ісса, наш провідник. Робити треба так, як скаже він.

Говорив Ісса недовго. Арабська була вочевидь не його рідною мовою, й Абдул пригадав, що тубу мають власну — теда.

— Робити нічого не треба, — промовив Ісса, ретельно добираючи слова. — Я про все подбаю. — У його голосі не було ані краплі тепла: він лише холодно проводив інструктаж. — Якщо питатимуть, кажіть, що прямуєте на золоті копальні на заході Лівії. Але я не думаю, що це знадобиться.

Хакім сказав:

— Так, вам усе пояснили, а тепер швидко вантажтеся в автобус.

Кія тихенько мовила до Абдула:

— Ісса хоча б на вигляд надійний. Хай там як, йому я довіряю більше, ніж Хакімові.

Абдул же був не такий упевнений.

— Він справляє враження тямущого, але хтозна, що в нього на думці, — сказав він.

Кія замислилася.

Ісса зайшов в автобус останнім, і Абдул із цікавістю дивився, як він оглянув салон і виявив, що вільних сидінь не залишилося. Тарек і Гамза обидва займали по два місця. Неначе вирішивши щось, провідник підійшов до Тарека. Стояв мовчки, з байдужим виразом обличчя, одначе дивився на чоловіка не кліпаючи.

Тарек у відповідь глянув так, ніби очікував, що той щось скаже.

Хакім завів двигун.

Не обертаючись, Ісса спокійно промовив:

— Глуши мотор.

Хакім вирячився на нього.

Не відриваючи погляду від Тарека, Ісса повторив:

— Глуши.

Хакім повернув ключ, і двигун замовк.

Тарек сів рівніше, забрав із другого крісла наплічник і посунувся сам, звільняючи місце.

Ісса мовчки показав на інші два сидіння, які займав Гамза.

Тарек устав, з автоматом і наплічником у руках перейшов на інший бік і сів біля Гамзи. Обидва охоронці поставили рюкзаки собі на коліна.

Ісса глянув на Хакіма й сказав:

— Поїхали.

Хакім знову завів машину.

Незабаром Абдулові стало ясно, що це змагання характерів Ісса влаштував не для того, щоб показати, хто тут альфа-самець. Йому справді були потрібні обидва передні крісла. Він зосереджено стежив за дорогою, часто підсуваючись до вікна, щоб глянути вбік, а тоді повертався на крісло біля проходу та вдивлявся вперед крізь переднє скло. Що кілька хвилин, переважно жестами, Ісса підказував Хакімові, куди їхати далі й де шукати шлях, коли його ставало зовсім не видно; де краще зманеврувати або пригальмувати, коли під піском ховалися камінці; і чи можна розігнатися, коли було вільно.

Якось навіть скерував його геть із дороги, щоб об’їхати джип «Тойота», який, підірваний, сторчма лежав на узбіччі. Лівійсько-чадська війна давно минула, однак міни досі лишалися в землі, й там, де причаїлася одна, могли виявитися й інші.

Кожні дві-три години робили зупинку. Пасажири виходили до вітру, а коли поверталися — Хакім роздавав усім сухарі й воду в пляшках, їхали в денну спеку, сховатися було ніде, а якщо рухатися, ставало не так важко.

З наближенням вечора та лівійського кордону, Абдул дедалі більше думав про те, що вперше збирається вчинити правопорушення. Досі нічого з того, що він робив для ЦРУ та й взагалі у житті, не було протизаконним. Навіть коли видавав себе за торгівця контрабандними сигаретами, весь його товар насправді був придбаний за повну ціну. Одначе зараз він збирався потрапити в країну як нелегальний мігрант, у супроводі охорони з контрабандною зброєю, в автобусі, що перевозив кокаїну на кілька мільйонів доларів. Як щось піде не так, опиниться в лівійській в’язниці.

Подумав, скільки часу знадобиться ЦРУ, щоб витягнути його.

Коли сонце скотилося до обрію, Абдул визирнув наперед і побачив саморобне накриття, як у попередньому селищі: стіни з палиць і старий килим замість даху. Поблизу стояла невелика вантажівка із цистерною, в якій, найімовірніше, була вода. При дорозі помітив кількадесят цистерн для пального. Напевно, стихійна заправка.

Хакім пригальмував.

На дорогу вийшло троє озброєних автоматами молодиків у білих та жовтих халатах і, вишикувавшись, перекрили шлях. Стояли з кам’яними загрозливими обличчями. Ісса вийшов з автобуса, і атмосфера нараз змінилася. Чоловіки привітали його як свого, обіймаючи, розціловуючи в обидві щоки, енергійно тиснучи йому руку і не припиняючи говорити щось незнайомою мовою, найпевніше, теда.

Хакім теж вийшов. Після пояснення Ісси його теж привітали, хоч і не так палко, оскільки він був лише діловим партнером, а не членом племені.

За ним із салону виступили Тарек і Гамза.

Цистерна з водою означала, що оази тут немає. Навіщо тоді влаштовувати заправку — та й узагалі розгортати будь-яку діяльність — тут, посеред пустелі?

Абдул шепнув Кії:

— Думаю, ми вже на кордоні.

Повиходили пасажири. Настав вечір, і всі зрозуміли, що ніч проведуть тут. На стоянці була тільки одна будівля — якщо ту халабуду можна так назвати.

Котрийсь тубу почав заправляти автобус із бочки.

Пасажири увійшли під накриття і влаштувалися хто де. Абдул не міг розслабитися. Його оточували озброєні злочинці. Статися могло що завгодно: викрадення, зґвалтування, вбивство. Закони тут не діяли. Ніхто не був у безпеці. Та й чи обходитиме когось, якщо пасажирів уб’ють? Мігранти ж теж порушники, мовляв, так їм і треба.

Незабаром двоє підлітків принесли печеню з хлібом, і Абдул подумав, що вони її, либонь, і приготували. Здогадався, що жорстке м’ясо — верблюже, хоча питати й не став. Після вечері хлопці сяк-так поприбирали, залишивши недоїдки на землі. Без жінки чоловік ніколи не житиме в чистоті, подумав Абдул.

Коли споночіло, перевірив пристрій для відстеження, захований у підошві черевика. Робив це принаймні раз на добу: мав переконатися, що кокаїн не вивантажили з автобуса й не переховали. Як і завжди, цього вечора прилад показав, що все на місці.

Коли мігранти повкладалися спати, загорнувшись у ковдри, Абдул сів. Із широко розплющеними очима дивився перед собою. На кілька годин поринув у спогади: згадував своє дитинство в Бейруті, школу