Читати книгу - "Мізері"

— А я не хочу чекати, — надулася Енні. — Я зробила тобі гарне санді, і ти хоч трохи мені віддячиш, якщо розповіси бодай дещо. Гадаю, в деталі вдаватися не треба, але… барон убив Калторпа?

Її очі блищали.

— Це єдина річ, яку я дійсно хочу знати. І що він зробив із тілом, якщо убив? Порубав на шматки та сховав у скриню, з якої його дружина не спускає очей? Я так думаю…

Пол похитав головою, але не для того, щоби заперечити Енні, а для того, аби ще раз висловити свою відмову розкривати таємниці.

Вона стала ще чорнішою. Тим не менше її голос залишався м’яким:

— Ти мене дуже злиш, Поле. Сам знаєш, чи не так?

— Звісно, знаю. Але я не можу нічого з собою вдіяти.

— Я би могла тебе змусити . Я би могла допомогти тобі пригадати . Я би могла змусити тебе говорити .

Але Енні здавалася розчарованою, бо розуміла, що нічого в неї не вийде. Вона могла змусити його говорити про що завгодно, тільки не про розв’язку книжки.

— Енні, пам’ятаєш, ти колись казала мені, що чує мама від свого маленького синочка, коли бачить, що він грається чистильним засобом, який знайшов під раковиною, і хоче покласти край небезпечній забаві? «Мамо, ти злюка!» Хіба зараз ти говориш не те саме? «Поле, ти злюка!»

— Якщо ти розізлиш мене ще більше, я за себе не відповідатиму, — сказала Енні, але Пол відчував, що криза вже минула: Вілкс ставала на диво уразливою, коли мова заходила про дисципліну та правила поведінки.

— Не виключатиму такої можливості, - відповів він, — але я, наче та мама, кажу «ні» не для того, щоби зайвий раз тебе позлити. Я кажу «ні», бо дійсно хочу, щоби ти отримала насолоду від книжки… і якщо я все розкажу, а тобі не сподобається, то ти не захочеш читати далі. — «І що тоді буде зі мною, Енні?» — подумав він, але не мовив уголос.

— Хоча б скажи, чи знає той ніґґер Гезекая, де батько Мізері! Хоч це скажи!

— Тобі потрібен роман чи заповнений бланк із відповідями?

— Негайно облиш свій сарказм!

— Тоді не вдавай, що ти мене не розумієш! — крикнув Пол.

Енні здивовано, стривожено відсахнулася від нього, рештки чорноти випарувалися з її обличчя, і тепер на Пола знічено позирала маленька дівчинка, в очах якої читалося зізнання: «Я погано поводилася».

— Ти хочеш зарізати золотого гусака! Ось до чого все зводиться! Але коли фермер з тої казки нарешті здійснив, що задумав, то не отримав нічого, крім мертвого гусака та купки тельбухів!

— Гаразд, — сказала Енні. — Гаразд, Поле. Ти будеш доїдати санді?

— Ні, апетит пропав, — відповів він.

— Розумію. Я тебе засмутила. Мені дуже шкода. Гадаю, ти правий. А я була неправа, що спитала.

Енні знову заспокоїлася. Пол чатував на черговий вибух гніву чи початок глибокої депресії, але нічого не сталося. Вони просто повернулися до заведеної рутини: Пол писав, Енні кожного дня читала написане, і між суперечкою та ампутацією пальця спливло стільки часу, що Пол навіть не додумався пов’язати ці події між собою. Дотепер.

«Я комизився через машинку», — думав він, позираючи на «Роял» і прислухаючись до гудіння косарки. Зараз воно звучало тихіше, і Пол підозрював, що це не Енні віддалялася від будинку, а він сам почав віддалятися. Він задрімав. Тепер він часто дрімав, неначе якийсь дідизний бздун у будинку престарілих.

«І що з того, ну, покомизився разок. Але одного разу було достатньо, чи не так? Більш ніж достатньо. Коли це сталося? За тиждень після того, як вона принесла своє бякотне санді? Десь так. Лише одна комиза на тиждень. Поскаржився, що стукіт цієї мертвої клавіші зводить мене з розуму. Я ж навіть не казав, щоби вона бігла купляти ще одну вживану машинку з цілими літерними важелями в Ненсі Курвонгер, чи як її там. Я просто сказав, що це клацання зводить мене з розуму, аж раптом — на тобі! Я й оком не встиг зморгнути, коли справа дійшла до великого пальця лівої руки. Оп! — і нема, мов лизень злизав. Хоча насправді Енні так вчинила не тому, що я комизився через машинку, атож? Вона відрубала мені пальця, бо я їй був відмовив і їй довелося визнати свою неправоту. То була гнівна помста. Лють як результат усвідомлення. Усвідомлення чого? Того, що вона не мала наді мною влади — а я, натомість, мав над нею перевагу. Сила мушу. Врешті-решт із мене вийшла непогана Шехерезада».

Маячня. Сміховинна маячня. Але така вже наша реальність. Мільйони людей залягли б од сміху, але тільки тому, що вони не розуміють, як поширюється вплив мистецтва — навіть такого нікчемного, як популярна література. Домогосподарки лаштують свій денний розпорядок навколо мильних опер. Якщо вони повертаються на роботу, то купівля відеомагнітофона стає для них головним пріоритетом, аби вони мали змогу дивитися ті мильні опери вночі. Коли Артур Конан Дойл убив Шерлока Голмса на Райхенбахському водоспаді, уся вікторіанська Англія, як один, повстала та зажадала повернення героя. Тон читацьких протестів достеменно нагадував Енні — не розпука через втрату, а обурення. Дойла лаяла власна мати, коли він розповів їй у листі про намір покінчити з Голмсом. Її обурена відповідь прийшла в такому посланні: «Убити нашого хорошого містера Голмса? Нісенітниця! Не смій!»

Або, наприклад, випадок із його другом, Гері Рудманом, який працював у громадській бібліотеці Боулдера. Одного разу Пол зайшов до нього в гості, але побачив тільки чорні завіси на вікнах і чорний пуховий креп на дверях. Пол стривожився й почав тарабанити, поки Гері не відповів. «Іди геть, — сказав Гері. — У мене депресія. Дехто помер… Він для мене багато важив». Коли Пол спитався про небіжчика, Гері стомлено відповів : «Ван дер Валк». Пол чув, як його друг іде від дверей, і, хоча він знову постукав, Гері не повернувся. Ван дер Валк, як виявилося, був вигаданим детективом, якого створив (а тоді знищив) письменник на ім’я Ніколас Фрілінг.

Пол вирішив, що реакція Гері була дещо перебільшеною і радше скидалася на претензійний арт-проект. Коротше кажучи, Гері став у позу. Пол продовжував так вважати аж до 1983 року, коли прочитав «Світ за Гарпом»[145]. Він припустився помилки, коли незадовго до сну взявся за сцену, де молодший син Гарпа вмирає від того, що його проштрикують важелем від коробки