Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крила кольору хмар 📚 - Українською

Читати книгу - "Крила кольору хмар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крила кольору хмар" автора Дарунок Корній. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:
зубоскалю подумки, хоч мені несмішно й навіть страшно. А ще майже фізично боляче під перехресними поглядами багатьох очей. Погляди жадібні, вивчаючі, насторожені, сповнені неприязні, цікавості чи й презирства. І жодного хоч трохи співчутливого. Раптово майнула думка, що розумію Інну, яка любить ховати голову під каптуром. Зрештою, саме зараз і я від плащика з капюшоном не відмовилася б. Так ні ж, зумисне вбралася у буденні джинси й куртку. Хотілося наголосити, що прийшла сюди з примусу й не надто переймаюся, яке враження справлятиму. І зумисне не опускаю голову, не щулюся! Що ж, і в мене їх, тих гордощів, таки не менше, ніж в інших янголів.

Спокійненько стаю біля озера. І, перед тим як почати двобій, міцно стискаю в кишені куртки сніжно-білу пір’їнку. Роблю це умисно, щоб здолати тремтіння в ногах та в пальцях рук. І зрештою чекаю, коли ті, хто зустрічає, зроблять крок назустріч.

Так і знала, Мечислав не втримався першим. А може, в них сувора субординація? Він підходить до мене широкими кроками переможця, але чомусь супиться замість того, аби поблажливо чи переможно всміхатися. Стиха питає:

— Адо, ти збожеволіла! Чому сама? А якби на якихось покидьків уночі натрапила? — Це виглядає так, ніби звичайнісінький люблячий батько шпетить недотепу-доньку, котра десь там затрималася в підліткових справах.

— Ем, таточку любий, хочеш сказати, що ніхто з твоїх лакиз за мною не шпигував? Антон наприклад? — дивуюся щиро. — Щось я його давненько не бачила.

— Хто? Антон? — Мечислав на мить нерозуміюче вибалушує очі, мовляв, я його спитала про якусь відверту дурницю. — А нема більше Антона. Темні спили. Навіть шкода, досить метким був. Виконавець досконалий. Хіба що з тобою лажав на повну, але ж ти у нас — виняток із правил. Кого хоч доведеш! І ще наш Антон мав дуже погану рису. Він професійний зрадник, Аделаїдо. А зрадників ніхто не любить.

— Невже? — Я відверто іронізую. — А твоя контррозвідка та диверсійники?

— Ти на що натякаєш, на мене? Запам’ятай! Доцільність великого призначення виправдовує будь-яку зраду. З Антоном — складний випадок. Він так часто зраджував, що врешті сам заплутався, на чиєму він боці.

— Цікаво, таточку! Але ж ти сам нещодавно мене запевняв, що янгола майже неможливо вбити.

— Так, майже! Янголи — не люди. І якщо вони помирають, то назавжди. І янгола може вбити тільки рівний по силі.

— То, якщо я помру, це буде безповоротно?

— Залежить від того, як помреш. Та тобі зарано про це думати, Аделаїдо. Ти молода, і в тебе все попереду. На відміну від Антона. А знаєш, він навіть на тебе ставив. Ага. Почав намовляти інших янголів, щоб гуртувалися довкола нової сили. Ідіот. Думав, що я його не зчитаю. Мені здається, що він у тебе закохався, донечко! Любов робить нас слабкими. Любов не можна пускати в серце. І не має значення, до кого вона, чи то любов до жінки, чи до дітей, чи до світу, чи до їжі, чи до одягу. Любов — це слабкість.

— А любов до Бога? — обриваю його різко і відчуваю, що до нашої розмови прислухаються, бо навіть звичні нічні звуки враз стихли. Схоже, Бог також хоче почути правду від Мечислава.

— Бог — це прийняття сили, але не любов. — Мечислав відповідає різко і сердито: — Ти або приймаєш його, або заповнюєш порожнечу чимось іншим.

— Тобто як це можливо? Прийняття Божого провидіння без любові? — Я не відступаюся, бо знаю, що він змушений зі мною рахуватися і відповідати на мої надокучливі запитання. Зараз я йому дуже потрібна.

— Аделаїдочко, давай залишимо розмови про Бога та любов до нього на завтра, гаразд?! У нас замало часу для дискусій. — Він миролюбно гладить мене по плечу. — Ми ж попередньо домовилися: ти відчиняєш двері, я відпускаю Інну і обіцяю не кривдити всіх тих, кого ти називаєш своїми друзями. Що ж, почнімо, так?

Мечислав різко розвертається до натовпу, штовхає привітальну промову, представляючи мене як свою спадкоємицю і досить сильного, як на свій вік, сірого спадкового янгола. Здивований шепіт котиться вітром навколо озера. Невже для когось це стало несподіванкою? Але якщо я не спробую зіпсувати такий помпезний момент, то буду не я.

— Стоп-стоп-стоп. Тпру, коники воронії. Пане Мечиславе, може, досить? Давай без пафосу! І виключно по-діловому. Ти — мені, я — тобі. Я прийшла сюди добровільно і принесла з собою ключик. І ті кляті двері до Втраченого Раю я маю намір відімкнути. Хоча б заради бабусі. Але дурити присутніх так відверто — то вже геть несерйозно, таточку. Яка там, до біса, спадкоємиця? І ще одне: ти ж обіцяв, що відпустиш Інну, щойно я прийду до озера. Давай, відпускай. Аби я знала, що можу починати вірити тобі хоч трохи.

Він кривиться, в очах неважко почитати все, що він думає про розумові здібності та наївність спадкоємиці. Витримую погляд. Біля озера — хоч би шелеснуло. Постійно забуваю, що його оточення не сміє і слова поперек мовити. Цікаво, Мечислав за Валерієм не сумує? Із тим хоч посперечатися можна було на рівних…

— Гаразд. Інну зараз відпустять, а твоїх «інших», повторюю вкотре, не чіпатимуть. Обіцяю при свідках. Тільки давай без сюрпризів, гаразд, доню? То почнемо ритуал?

— Так, почнемо! Рівно через дві хвилини, тільки я Інці на прощання кілька слів скажу.

Мечислав злісно шипить крізь зуби: «Не більше хвилини. Час пішов».

Я кривлюся і погоджуюся. Хіба не розумію: Інка забагато знає, щоб її живою лишити. Однак цієї хвилини принаймні її не вбиватимуть.

***

М-да, коли Інна тремтіла в Софії на кухні та розмазувала шмарклі по білому личку, мені її вигляд геть не подобався. Але зараз, коли вона впевнена у своїй приреченості настільки, що виглядає спокійною і навіть рішучою, у мені прокидається тривога: вона ж не могла збожеволіти? Чи могла?

— Інно, слухай уважно, — бадьорою скоромовкою розпочинаю. — У нас дуже мало часу. Доберешся до міста — спробуй заховатися. Тут таке розпочнеться, що не до тебе буде, правда. А так, якщо когось із наших спільних знайомих побачиш, передай, що я за ними сумуватиму і нехай мені пробачать, якщо щось там зробила не так. Ірені та Мишку — реверанси та моє розкаяння, бо дитину на них «почепила». Звісно, пізніше, може, й кровні родичі спохватяться, почнуть малу шукати. Та поки Христі з людьми буде краще. Ніби все? От, уклалася у час із випередженням!

— Відмовся, — раптом тихо і спокійно пропонує Інна. — Якщо вони тебе лише чесним словом

1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крила кольору хмар"