Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Котик орудував однією лапою і шипів.

Боронився другою лапою і сичав.

Обома передніми нападав котусичок.

І вже гарчав по-собачому.

Еге ж, гарчав, а панну Смерть, що намагалась видертись на вершечок стовпа, далі не пускав та й не пускав.

Штрикнувши Покивана шаблею в п’яту, Михайлик на хвильку, як сутий художник — від свого творіння, відступав од стовпа поглянути збоку на власну роботу, а Іван тим часом спитувався відвоювати в рудого кота бодай цаль шибениці під самісіньким верхом.

Юрба знов реготала, так реготала, що нам з вами, читачу, такого й бачити ніколи не доводилось на жодній виставі.

Юрба ревла.

І треба відзначити, що протягом вистави мирославці кепкували й сміялися не з добрих людей, їхньому серцеві близьких та рідних, не з речей для всього народу святих, бо ж простим людям блюзнірство ніколи не було властивим на протязі віків, — а сміялись мирославці з одвічних ворогів: панства, бундючності, дурості, боягузтва, смерті…

В людей од реготу й животи вже боліли.

Тільки очі шинкарочки Насті Певної в дальньому кутку майдану палали лиховісним вогнем, і вся молодиця пашіла таким нестерпучим жаром, аж люди, котрі стояли біля неї, намагались трішки відсунутись від того пашіння, бо під ногами їй аж наче горіла трава.

На шинкарку, як і досі, ніхто не зважав, бо посрамлення Смерті нікому не відомим лицедієм, лицарем-голодранцем тішило й радувало збуджену юрбу, що ладна була ринути на кін, на поміч відважному молодикові.

Нікому не відомий лицедій, правду мовити, навіть і не здогадувався, що він уже є лицедій, але ж, так і не досягши Смерті шабелькою, він вирішив дошкулити їй словом, хоч і не знав ще з досвіду, що слово — зброя небезпечніша від шаблі, і він сказав басюрою Прудивуса, явно, але не навмисно, Юренкові наслідуючи:

— Злазь, паскудо!

Та Смерть не відповіла, бо зайшла в них там з рудим котищем іще лютіша сварка за самий вершечок шибениці, високої, а вже й хиткої, бо щось повибивало з-під неї підпори.

— Злазь, бо звалю стовпа!

— Аж ось ми разом! — гукнула й матінка Явдоха, легко злазячи на кін. — Ось я допоможу!

— Я сам, мамо, я сам! — визвірився на неньку Михайлик, і вона його вперше в житті послухалась і лишилась край кону.

— Злазь! — голосом Прудивуса гримнув хлопчина ще раз.

А панна Смерть, знову входячи в роль, відповіла:

— Ой, гляди, злізу, буде тобі, хаме, кінець!

— Кого це ти назвала хамом?! — раптом гукнув на всю пащеку Михайлик. — Назвала хамом коваля?! Ах ти ж… — і милий мамин синочок ревонув таке, що тут і не повториш, та й кинувся до Смерті, та тільки й спромігся, що штрикнути Покивана в п’яту, коли раптом винайшов зброю дошкульнішу.

Михайлик також забалакав віршами.

Римування, небезпечна пошесть, виникнувши на кону, вразило й Михайлика, який доти й поняття не мав про вірші, здибаючись з ними хіба що в піснях, і це повітря, — страшно й подумати! — могло швиденько охопити всю збуджену юрбу, і трудно собі навіть уявити, що сталось би там, коли б усе те стовпище, як у стародавній трагедії, раптом заговорило б віршами!

Отже, Михайлик, не дошкуливши шабелькою, уже штрикав панну Смерть разючими римами, бо ж, виявляється, що й рими…

17

Але ж то були не просто рими!

У збентеженій одномові Михайлика зненацька пробилась крізь плетиво рим і поезія, і слова в тім вірші самі собою складались стрімкіше, чіткіше та поетичніше за простуваті школярські вправи лицедіїв:

О Смерте, не лякай! Коса твоя тяжка, —

Та як одного ти погубиш козака,

То сотня козаків на місці тім устане,

І серце з остраху в самої Смерті в’яне!

І щось таке значне забриніло в ковалевім голосі, щось таке гнівне та грізне, аж йому самому стало страшнувато, — щось таке грізне та гнівне, що спопеляло не тільки цю химерну панну Смерть, котра від страху злізла на мережану шибеницю, а линуло й далі, за край міста, де перла проти народу навала зрадників, де вставала над Україною нова війна… І знову на майдані панувала тиша, а Михайлик провадив далі:

Лицарства нашого нікому не збороть,

На вільного коня не натягти оброть,

А як тісним гуртом засядемо у хаті, —

Доводиться від нас ховатися кирпатій!

Хоч сам він уже відчував, наш Михайлик, ніби розмовляє він якось незвичайно, йому й на думку не спадало, що він, бідолаха, балакає віршами:

О Смерте, де твоє отруйливе жало?

Чимало вже води до моря утекло,

Та Смерті подолать несила Україну,

Бо слава славная не відає загину!

Де дружба і любов, немає Смерті ходу.

А як відбився хто від друзів, від народу,

Того урятувать не зможуть і мечі,

Бо зловить Смерть його у хаті на печі!

О Смерте, заховай обличчя лиховісне!

Про Смерть і про вдову дзвени, весела пісне…

І раптом… раптом запальна мова перелилася в пісню: про перемогу Життя над Смертю, про смерть і про невмирущу українську вдову, в пісню, що її знали на Вкраїні старе й мале, в пісню, що її залюбки співали тоді навіть чорти з чортенятами, навіть пани з паненятами, навіть попи та дяки, коли п’яні бували, навіть незворушні та важкі канцеляристи.

А Михайлик, — йому ж увесь той день кортіло заспівати, — дужим басилом виводив:

Ой п’є вдова, гуляє

І ні про що не дбає:

— …Іди, Смерте, іди проч,

Головоньки не мороч,

Бо я часу не маю,

З сусідами гуляю…

Підхопив тую пісню і ввесь мирославський базар, та й грянула вона так гучно, що її десь почули й вороги, там десь, де вже зазіхала на цей вільний город і на цих добрих та мирних людей війна, тобто видима смерть.

Гуртова пісня про вдову та смерть котилась ширше та ширше, пісня про зухвалу українку линула вище та вище, як молитва, чи не до самих чертогів пана Бога.

Всю громаду повершували, горуючи над нею, два баси, трохи вищий і трохи нижчий, дужі й нечувано гарячі голоси Прудивуса й Михайлика:

Прийшла Смерть,

Прийшла Смерть

До Бога